4

Ранок зустрів нас неприємним сирим вітром і колючою холодною мжичкою. Через густі крона дерев неба над головою було не розгледіти, та оточуюча похмурість не залишала й дещиці сумнівів у тому, що там, наверху, все вочевидь затягнуте темним дощовим покривалом. Поснідавши залишками їстівних припасів ми вирушили в дорогу, хоча в якому напрямку рухатися я не мав і найменшої уяви. Навкруги стовбичили величаві дуби, буки і тополі, без найменшого натяку на хоч якусь стежину між ними. Та й сам ліс з кожним нашим кроком викликав у мене все більше тривоги та занепокоєння. Був він якийсь дивний, я б навіть сказав… неживий. Чомусь згадалося, що вночі нам не дошкуляли кровопивці-комарі, а тепер не лунав спів усюдисущих пташок, не чулося шелесту дрібної звірини в гущавинах. Тільки тихий хруст сухого гілля під ногами і моторошна тиша навкруги.

– Де ми, гер Петер? – з острахом запитала моя супутниця коли ми зупинилися трохи перепочити.

– А біс його знає, – не стримався я від короткої лайки, хоча не годилося такого робити шляхетному лицарю в присутності благородної дами. – Здається на землях маркграфа не повинно було бути таких великих лісів як оцей. Хоча я не місцевій, і за час своєї короткочасної служби не всі тутешні околиці детально вивчив. Можливо ми вже забрели в якісь сусідські землеволодіння.

Фройляйн Блюме від цих моїх слів раптом пополотніла і тремтливим від переляку голосом прошепотіла:

– Боженько, хоч би це був не Чорний ліс? Благаю вас всі небесні святі, відверніть та захистіть нас від цього проклятого місця.

– А що це за Чорний ліс такий і чому він проклятий? – поцікавився я відчуваючи як дівочий острах непомітно закрадається і в моє серце.

– Точно вам про це не скажу, благородний лицарю, – Катажина швидко роззирнулася навкруги нажаханим поглядом. – У нас в замку про таке було не прийнято говорити, та я чула від слуг начебто в цьому місці творяться жаскі речі. Простолюдини подейкували, що колись давним-давно у лісі потайки оселився могутній чорнокнижник, щоб проводити свої алхімічні досліди і експериментувати з забороненими церквою закляттями темної магії.

Незабаром про ліс пішли гуляти лихі чутки. Ніби там почали безслідно зникати мешканці навколишніх сіл. Спершу цим слухам ніхто особливо не йняли віри, вважаючи їх звичайними побрехеньками неосвіченого люду. Та одного разу посеред ночі на маленький хутір, що знаходився неподалік цього проклятого місця напали. Хто це зробив і тепер достеменно невідомо. Тільки наступного ранку всіх жителів поселення знайшли мертвими, їхні тіла були жорстоко розтерзані та люто пошматовані, а деякі фрагменти загиблих взагалі знайти так і не вдалося.

Тогочасний місцевий єпископ діяв швидко та рішуче. За його владним повелінням в ліс незабаром послали великий загін добре вишколених та озброєних лицарів. Їх очолювали могутні екзорцисти та екзекутори нашої Святої Інквізиції. З цього походу назад повернулася лише жменька воїнів і один смертельно поранений інквізитор. За його словами між ними і злим чаклуном відбулася люта битва під час якої сили добра все ж здолали пітьму та знищили її прислужника – чорного алхіміка. Ліс нібито став вільним від смертельних чарів, однак поганої слави так і не позбувся. Люди і до тепер не наважуються заходити в нього, бо бояться наразитися на якесь небезпечне прокляття. Якщо ми ненароком потрапили туди – лиха нам не оминути.

Розповідь фройляйн Блюме нагадує страшилку призначену для маленьких дітей, та я чудово знаю, як такі от, на перший погляд, вигадані небувальщини вмить стають суворою реальністю. Досвід минулих мандрівок навчив мене з усією серйозністю ставитися до будь-яких почутих пліток та пересудів. Зло підступне та непередбачуване, воно вміє добре маскуватися, а тому щоб його викрити потрібно бути надзвичайно пильним та звертати прискіпливу увагу на найменші, здавалось би навіть несуттєві, дрібнички. Цілком ймовірно, що більшість з того що колись почула Катажина від своїх домашніх слуг є лише лякливою видумкою забобонних селян, та несподіваний напад песиголовців, а потім таке саме їхнє раптове зникнення наводять на невеселі міркування.  

Та ділитися такими нехорошими думками з дівчиною вже точно не варто, тому підбадьорливо говорю їй:

– Не будемо сприймати за щиру правду всі байки почуті від марновірних простолюдинів. Ми маємо істину віру в силу Добра у своїх серцях, а тому надійно захищені нею від всіх підступів зла та чорних заклять.

Мої пафосні запевнення виглядають не надто переконливими у даному становищі, фройляйн Блюме лиш сумно всміхається почувши його, та переляк в її очах вже помітно вщухнув. Ну що ж, непогано хоча б і такий скромний результат. Головне триматися обом, не дати впасти дівчині у зневіру і наполегливо разом рухатися дальше. Рано чи пізно та ми все ж виберемся з цього клятого лісу і потім будемо з гумором згадувати цю химерну пригоду. А поки що натягнути личину впевненості та рішучості на своє обличчя, перевірити підпругу на сідлі у коня і твердою ходою вперед.