3

Десь посеред ночі ми все ж були змушені зробити привал. Втома брала своє, мій кінь вже заледве чвалав та й я буквально падав з ніг від виснаження. Зрештою поспішати дальше вже не було ніякого сенсу. Де саме ми знаходимося, вияснити посеред лісової темряви – неможливо, а продовжувати рухатися кудись навмання, справа не надто розумна. Та й погоні, від якої варто було б втікати, за нами чомусь не чулося. Останнє не давало мені спокою весь цей час найбільше. Не такі вже вони дурні ці песиголовці, щоб так бездумно відпустити свої жертви. А ми, що й не кажи, тепер для них були легкою здобиччю. То що ж там до біса трапилося?

– І що тепер? – перервала мої тривожні роздуми фройляйн Блюме.

– А тепер ми будемо відпочивати допоки сонце не зійде? – відповів я дівчині допомагаючи їй злізти з коня.

– Де? Тут? Посеред лісу?

– А у вас є краща пропозиція? – саркастично зауважую на цю репліку маркграфської своячки водночас витягуючи з сідельної сумки прихоплені на всяк-випадок їстівні припаси. – Перекусити не хочете?

– А що там у вас є? – після нетривалої паузи цікавиться Катажина. Дівчина на диво стійко тримається та швидко призвичаюється до сьогоднішніх карколомних неприємностей, і це у ній мені надзвичайно подобається. Морочити собі голову з плаксивою істеричкою посеред нічної гущавини, коли позаду чигають хижі песиголовці, значно ускладнило б моє і без того нелегке життя. А так може з неї ще буде і якась користь в цій загрозливій ситуації.

– Та трохи соленого сиру, шмат в’яленого м’яса та кусень житнього хліба. Мабуть не така вишукана смакота до якої ви звикли в замку, та заморити черв’ячка все таки можна.

Фройляйн Блюме мовчки бере запропоновану мною їжу і наступні хвилин десять ми обоє зайняті тим, що вгамовуємо наш голод. В нагоді стають й залишки шнапсу, який справедливо ділимо навпіл. Коли з їстівними припасами закінчено влаштовуємося на нічліг. Вогнище розводити небезпечно, тож доводиться вкладатися на сиру землю, лиш попередньо розстеливши мого плаща. Вкриваємося вже плащем дівчини, міцно притулившись одне до одного під ним. На дворі хоч і літо, та нічна прохолода проймає до кісток, і це єдиний спосіб хоч трохи зігрітися.

Незважаючи на втому сон чомусь вперто не бажав приходити до мене. Мабуть давалися взнаки криваві події минулого дня. Хоча за своє життя я надивився ще й не на такі жахіття, та добряче обміркувати все що трапилося з нами все ж не завадить. Голову не полишали тривожні думки про тих же песиголовців, які так несподівано відмовилися від нашого переслідування. Чому вони так вчинили? Це ж для них зовсім невластиво. Звідки ці почвари взагалі взялися в цих краях, і хто напоумив їх влаштувати засідку посеред лісової стежки, де можна зустріти лиш поодинокого звіра? Мимоволі закрадалися підозри, що тут все ох, як нечисто.     

Не в змозі була заснути й моя супутниця. Вона мабуть теж обдумувала незавидну ситуацію в якій опинилася і напевне мала до мене ще чимало запитань. Однак те що я почув від неї все ж неабияк спантеличило мене.

– З якої причини ви поступили на службу до маркграфа? – несподівано поцікавилася Катажина. – Він не настільки заможній дворянин щоб дозволити собі винаймати на службу мандрівних лицарів.

– Максиміліан фон Ваніллекіпферл не лише небагатий феодал, він ще й добрячий скнара, – відповідаю я дівчині і скрушно зітхнувши пояснюю. – Життєві обставини змусили прислужувати йому за той копійчаний заробіток, що він мені погодився платити. Раніше, як ви вочевидь знаєте, я тривалий час служив капітаном в армії кардинала Фелліні. На превеликий жаль в його святості тепер більше божественного духу чим золота в калитці. Тривала війна з силами Темряви на Андалузьких островах практично спорожнили кардинальську скарбницю.

Не те щоб я так сильно ганявся за дзвінкою монетою. Міг би ще деякий час протриматися біля Фелліні і без його зарплатні. Просто втомився від нескінчених запеклих боїв на чужині. Доста. Хочу додому, на Батьківщину. Там мене хоча ніхто і не чекає, однак скучив за рідною землею, її неповторними ароматами та незабутніми краєвидами. Тому попрощавшись з кардиналом і подався в дорогу. Шлях виявився нелегким, моя подорож затягнулася, а гроші закінчилися. Довелося зробити невеличку перерву в мандрівці й влаштуватися на службу до маркграфа.

– А в якій стороні світу знаходиться ваша батьківщина і як довго туди потрібно іти? – продовжує розпитувати фройляйн Блюме.

– На сході знаходиться моя ненька-Україна, – замріяно відповідаю я неабияк здивований такою допитливістю дівчини. – Дорога туди неблизька та до осені думаю встигну. Там тоді саме збиратимуть соковиті яблука і медові грушки. Така смакота, щ ви собі й уявити не зможете.

– То ви у нас недовго затримаєтеся? – в голосі Катажини чутно неприховану зажуреність.

 – Ні, тільки-но відпроваджу вас до замку курфюрста і відразу вирушу додому. Хай мені вибачає гер Максиміліан, але моя служба у нього закінчена.

– Гер Петер, а візьміть мене з собою, – зненацька прохає фройляйн Блюме. – Обіцяю  не бути для вас тягарем в цій подорожі. Самі бачили, що з конем я справляюся чудово, вмію непогано стріляти з пістоля і фузеї, маю з собою трохи грошей щоб оплатити нам нічліг і їжу. А ще клянуся ніколи не перечити вам і слухняно виконувати всі ваші накази.

– Але ж як? Куди ж вам зі мною?– сторопіло запитую я геть очманілий від щойно почутого. – На вас же очікує майбутній жених, з яким ви незабаром станете під вінець.