2

Сьогодні вранці, згідно повелінням фон Ваніллекіпферла, ми вирушили в дорогу. Загін наш був доволі малочисельним. Окрім мене і своячки гер Максиміліана, яку супроводжувало двійко її особистих покоївок, до нього входило лише шестеро найманців-ландскнехтів. Взяти більше слуг та охорони маркграф вважав за непотрібне. Мовляв подорож буде нетривалою, цілком вистачить і цих людей. Не важко здогадатися, що фройляйн Блюме і тут мусіла проявити свою непокірну вдачу. Дівчисько навідріз відмовилося одягатися в шати, що пасували б для такої великосвітської  леді якою була вона. Натомість панянка вибрала для себе буденну і водночас зручну одіж звичайного зброєносця.

Спершу я спробував було напоумити юну Катажину, справедливо зауваживши, що не годиться шляхетній дівчині з’являтися перед своїм майбутнім женихом в такому простолюдинському вигляді. Все намарно, мої аргументи не були почуті, вони безсило відлітали від неї мов арбалетні болти від фортечного муру. Трохи посперечавшись з норовливою фройляйн я врешті-решт вирішив що то не моя справа хвилюватися над тим як у замку курфюрста сприймуть прибуття такої гості. Маркграф доручив мені лиш дбати про її безпеку, чим я й надалі буду займатися, а на все інше просто незворушно заплющуватиму очі.

Першу половину дня ми неспішно прямували імператорським трактом все більш знемагаючи від літньої спеки та набридливого базікання примхливого дівчиська, гарненький ротик якого здавалося не стулявся ні на мить. Вона, в усіх подробицях, «обсмоктала» зі служницями якусь чергову плітку про незугарну дружину церемоніймейстера замку, потім довгенько надокучала одному з ландскнехтів, допитуючись що краще в рукопашній сутичці меч чи бойова сокира, але найбільше звісно діймала мене своїми капризами. Я стійко намагався не звертати на це уваги, відповідаючи на всі адресовані мені запитання кроткими і однозначними «так», або «ні».

Пообідавши, загін звернув на путівець, що радше нагадував звірячу стежку ніж людську дорогу. Особисто я з більшим задоволенням і дальше продовжив би мандрувати вимощеним шляхом, та гер Максиміліан віддав чіткий наказ, не баритися в дорозі і рухатися навпростець. Тож слухняно виконуючи це дивакувате маркграфське розпорядження нам доводилося все більше заглиблюватися в глухі лісові дебрі. Єдино-хорошим в такій зміні маршруту було те, що фройляйн Блюме якось враз притихла. Ще б пак, стільки часу проведеного в сідлі виявилося найкращим заспокійливим для цього нестерпного дівчиська.

До вечірніх сутінок було рукою подати, і я вже задумувався над тим щоб оголосити нічний привал, як  нас підступно атакували. Засідка була влаштована настільки майстерно, що ніхто з нашого загону її завчасно так і не помітив. Тільки коли в повітрі зненацька тенькнули стріли ми зрозуміли що потрапили в смертельну пастку. Та вдіяти щось було вже запізно, бо почалося справжнє пекло: все навкруги заповнило перелякане іржання коней, гучні зойки поранених, войовничі викрики нападників.

Я вчинив те, що було єдино вірним у такій безвихідній ситуації. Підкорившись інстинктам самозбереження вдався до… втечі. Блискавично схопивши за вуздечку кобилу фройляйн Катажини і пришпоривши власного коня рвонув вперед, у найгустіші лісові хащі. Гілляччя дерев боляче шмагали по обличчю, вітер пронизливо свистів у вухах, серце готове було вискочити з грудей від бойового збудження, та незважаючи на все це я не припиняв нашого шаленого бігу ні на мить, і з кожним кроком звуки від побоїща за спиною ставали все тихшими і тихшими. Добре що хоч ніч видалася місячною і мені вдалося уникнути зіткнення з якимось деревом та падіння з коня.

Проте навіть коли вони геть вщухли я ще не скоро наважився зупинитися і оглядітися. Коли ж все ж затримав наш шалений біг та озирнувся навкруги то побачив безрадісну картину. З усього загону врятуватися вдалося лише мені і маркграфській своячці. Всі інші з нашої свити та охорони вочевидь загинули під безжальними ударами невідомих нападників. Та й ми самі були в доволі незавидному становищі. Одні, посеред ночі, у незнайомій місцині, а на додачу ще й виявилося, що у кобилу моєї підопічної попала одна зі стріл. Рана не смертельна, однак коняка від неї почала помітно кульгати, і було зрозуміло що далеко на ній вже не заїдеш.

Я ледь не силоміць стягнув з сідла фройляйн Блюме, котра тремтіла від переляку, і відпустив бідолашну тварину на волю. Нам від неї вже користі ніякої, а сама кобила може ще й зуміє уникнути цієї ночі пазурів хижих звірів. Потім взявся повертати до тями нажахану Катажину. Очі дівчини завмерли в якомусь бездумному погляді, зуби голосно цокотіли, а з губ час-від-часу зривалося щось схоже на жалісливе скигління. На щастя видимих поранень на ній не було, а це вселяло надію на те, що мені все ж вдасться незабаром розбудити її здоровий глузд.

Кілька разів різко струснувши безвільне тіло підопічної я чітким, врівноваженим голосом проказав:

– Фройляйн Блюме, візьміть себе в руки. Небезпека вже позаду. Нам нічого не загрожує, та мені конче потрібна ваша допомога.

Спершу мої слова не приносили і дещиці потрібного результату. Катажина знаходилася в якомусь заціпенінні і вперто ні на що не реагувала. Та коли я повторив їх вдесяте дівчина злегка стрепенулася, зіниці її звузилися і почулося виразне і довгождане:

– Що трапилося? Де ми? Куди поділися інші?

– Ми потрапили в засідку. Всі загинули. Врятуватися вдалося тільки мені і вам.

Кажу правду, бо вона хоча й болюча, та все ж зцілює краще всіляких ліків. У мене немає ні можливостей, ні тим паче часу, зараз сюсюкатися з дівчиною, адже до реального порятунку нам ще дуже й дуже далеко. Щоб виплутатися з цієї халепи потрібні спільні зусилля обох і ще трохи справжнього дива.