Глава 6

Я виринаю з води та жадібно ковтаю повітря. Здригаюся від холоду та примружуюся від яскравого денного світла. І завмерши стою у воді.

— Анно!

Знову здригаюся від такого рідного та до болю знайомого голосу. Розплющую очі й бачу, як до мене наближається Георг. Чорноволосий статний красень. Одягнений у темно-коричневий костюм, епохи 16 століття. Відчуваю як моє серце калатає в шаленому ритмі, але тепер від запаморочливих відчуттів.

Це ж мій Георг. Мій коханий герцог. Як же я скучила за ним.

З трепетом на душі дивлюся, як він біжить до мене у воду. І вже за мить притискає мене до себе, не зважаючи на те, що я мокра.

— Як же я скучила за тобою! — Саме злітає з вуст.

Георг відхиляється від мене та заглядає в мої очі, своїми сірими очима, та з докором кидає.

— Де ти була так довго? Всі уже пішли звідси. Я тут один, мов проклятий тебе чекаю.

Я не розумію про, що він, але байдуже. Бо тепер я розумію про, що говорила Ксенія. Я згадую все, і її також. Це батькова відьма, її звали Февронія.

Як вона опинилася у 21 столітті?

Кліпаю та пещу щоку Георга.

— Не сердься, мій герцогу. Я все тобі розповім, але не тут. — Вивчаю напружений погляд коханого та питаю. — Ти підеш зі мною?

— Куди? — Все ще стурбовано питає Георг.

— В інший світ. — Випалюю на одному подиху.

— За тобою хоч у саме пекло.

Знову вивчаю міміку коханого, та з острахом попереджаю.

— Георге, там все по іншому, там...

— Я знаю. Я вже шукав тебе там. Але не міг знайти. — Збентежено зізнається герцог, а тоді підхопивши мене на руки йде у глиб озера. — Я звик до того іншого світу. Тільки без тебе там пусто та самотньо.

Чим глибше ми заходимо у воду, тим дужче зривається вітер, а за секунду лунає потужний рев грому. Я знову відчуваю невагомість, а з нею сильні обійми Георга. Притулююся до нього міцно. Боюся втратити його.

Не знаю скільки проходить часу, як ми виринаємо з-під води. Георг не дає мені отямитися. Покриває поцілунками моє обличчя та шепоче ніжності.

Я шаленію від щастя. Тепер знаю, що я разом з химерним будинком, я купила собі щастя. Притискаюся до Георга надто міцно, та зірвано шепочу.

— Я кохаю тебе, мій герцогу. Ти не уявляєш, яка я щаслива, що нарешті знайшла тебе.

— Моя мила графине, — шепоче зірвано Георг, та впивається в мої вуста палким поцілунком.

Я здригаюся від нічної прохолоди. Палко відповідаючи на поцілунок, насолоджуюся романтикою, що панує навколо. Повний, блідий місяць світить високо у небі, освічуючи все. Мені уже не страшно. Знаю, що все буде добре, бо чоловік, якого я кохала стільки століть, поруч. Я справді згадала все, коли побачила Георга. Тож тепер ми навіки разом.