Розділ 12. Гніздо

Підтримка потрібна завжди та кожному.

Але не кожен може нею стати.

Часто, ми тягнемо на дно інших із собою,

Прикриваючись словами «я допомагаю».

1587 рік за Одеріанським календарем.

Мрійвіль. Період зорепадів

Шостий день п’ятого циклу

Світало. Над ледь живою, спустошеною після битви землею, починали блимати перші проблиски світла, несучи з собою обіцянку нового дня. Кривавий місяць, що панував на небі останні два тижні, нарешті почав втрачати свою силу, змінюючи небезпечну фазу, яка додавала монстрам жахливої могутності. Тепер він поступово здавався перед теплим, імперативним світлом сонця, яке, піднімаючись над обрієм, приносило надію на краще майбутнє. Промені ковзали по змученій землі, огортаючи її теплом і змушуючи відступити нечисть, яка вже не могла протистояти новому дню. Сутінки, що були союзниками зла, розчинялися у світанковому світлі, змушуючи монстрів повертатися до своїх зловісних гнізд, аби відновити сили перед наступною битвою.

Третій фронт вистояв. Попри розбиті стіни та кров, що текла струмками, захисники не дали злу захопити ці землі. Вони відчували втомлене полегшення, стоячи серед руїн, бо це була перемога для багатьох. Повітря, насичене запахом попелу й крові, тепер змішувалося з солодким ароматом ранкової роси, і на горизонті з'являвся новий початок. Кожен промінь сонця був наче нагадуванням, що попри все, життя продовжується, а надія не вмирає.

* * *

1588 рік за Одеріанським календарем.

Сурія. Період лютих морозів

Тридцятий день першого циклу нового року.

— Чому всіх вирішили зібрати?

— Може щось трапилося?

— Чому ніде не видно пана Алексіса?

У повітрі відчувалася напруга та навіть деякий страх. Перед химерами з міста стояла княжна Ансія, але ніяк не головнокомандувач котрий привів усіх на поле бою та до перемоги. Занепокоєння деяких лицарів також починало даватися у знаки у виді надмірного шуму та висловлювання занепокоєння на публічному рівні.

Щось було не так. Дуже не так.

— Прошу всіх заспокоїтися. – старша Вульфус простягнула руку перед собою, внутрішню сторону долоні повертаючи саме до натовпу. Там була якась вигравіювана пентаграма, із символікою вовчого дому. Зазвичай вовки приховували її за рукавицями, цим демонструючи свою повагу до співрозмовників. Але цього разу, жінка прийняла рішення показати зуби одразу та «тонко» натякнути, що йти проти неї це мертва справа.

— Ми годину тому мали відправитися додому. Чому нас досі тут тримають та не відкривають воріт? – викрикнула одна з легіону химер, представниця роду Гелія. Її занепокоєння затримкою було повністю оправданим. Вони з братом були тими, хто ледь двічі не помер під час захисту стіни. Кому як не їм бажати як найшвидше повернутися туди, де їх любили та чекали аби загоїти душевні рани.

— Зараз спробуємо пояснити – ступила на п’єдестал переговорів і молодша вовчиця, впевнено крокуючи до сестри – Минулої ночі, неочікувано для багатьох із нас, прийшла звістка від розвідки. Маршрут яким ви прибули до нас декілька тижнів тому аби простягнути руку допомоги, тепер ледь не повністю охоплений білою чумою. Повертатися тим шляхом рівноцінно смерті. Звісно ми розуміємо ваше занепокоєння та бажання покинути третій фронт вже зараз. Але наражати вас на небезпеку ми також не хочемо. Саме тому, ще вночі ми відправили послання до головного храму. З дня на день має прибути свята, яка й допоможе вам пройти повз уражені землі цілими та неушкодженими.

— Є обхідні дороги. – вигукнув хтось з обуреного натовпу.

— Точно! Можна пройти повз гірський перевал! Він хоч і займає більше часу, зате нелюдний. Там хвороба нас не наздожене.

— Дуже добре звісно, що ви знаєтеся на місцевості. Але хочу нагадати, що тепер, на місці перевалу розташувалося одне із гнізд. Немає жодних гарантій, що період сплячки дорівнює не активності того місця. Чи готові ви ризикувати та знову наражатися на небезпеку? Запеклих боїв тривалістю у два періоди вам не вистачило? – Лізбет із поглядом повного осудження, обдарувала ледь не кожного хто встиг кивнути на геніальну ідею людини що промовилася за міжгірний перевал.

— То тепер ми маємо вірити у сили якоїсь людини із храму? – обурено запитав знову хтось із натовпу.

— Звісно ж охочі ризикнути можуть не чекати, ворота ми відкриємо – раптом промовила Ансія – Але… Якщо ви підхопите чуму, вас до міста все одно вже не впустять. Сюди також повертатися сенсу не бачу, адже ворота не відчиняться. А сили святої, дають бодай якийсь шанс на захист від напасті. Тому, можливо, все ж таки є сенс почекати тут?

— У нас є маг!

— Він один. Армії захистити не зможе. А чуми не вилікує.

— Можливо княжна і має рацію… – тихо пішло хвилею наступне речення у натовпі.

— Пані Ансія завжди має рацію.

— Ми дуже занепокоєні нинішньою ситуацією. Але не бажаємо ризикувати вами. Саме тому, просимо розуміння. Кожен із вас отримає провіант та все потрібне надасться вам і надалі, аж допоки не покине третій фронт, ви наші гості та рятівники.