Розділ 11. Лазарет

Люди часто користуються добротою інших,

Послідовно залишаючи після себе

лиш біль та страждання.

1587 рік за Одеріанським календарем.

Мрійвіль. Період зорепадів

Другий день п’ятого циклу

— Як ви не помітили такої рани на її тілі?! Спина практично розірвана на шматки! — голос головнокомандувача Дрея дзвенів гнівом, а його руки металися в повітрі, показуючи на Габріель, яка лежала на ліжку. Його обличчя було напружене, в жилах на шиї пульсувала кров від люті, а погляд горів праведним обуренням.

Поступово повертаючись до тями, Габріель почула незрозумілі крики. Вона спробувала відкрити очі, але все довкола було розмитим. Відчувалася важкість у тілі, а в голові гуло. З кожним криком вона намагалася зосередитися, але голоси залишалися незнайомими. Єдине, що вона могла зрозуміти — чоловік котрий кричав, був розлючений, і причиною цього була вона та її втрата свідомості під час бою.

— Як ми могли це бачити, коли вона обмоталася з ніг до голови темним шматтям та ще й в додаток плащем накрилася?! — інший чоловічий голос захищався на нападки словами, та навіть мав закриту позу тіла, що свідчила про нервозність. Його руки були схрещені на грудях, а плечі від напруги нагадували два великих камені. Він стояв, нахилившись вперед, здавалося, шукаючи виправдань, а погляд його шукав підтримки серед присутніх, але бажаного не отримував. Старший на вигляд чоловік із сивою борідкою перекидав всю провину на Габріель, показуючи на її розірваний одяг, ніби це була її власна помилка, а не його професійна необачність. Він вперто вирішив що саме постраждала химера мусить платити за те що сталося, а не він.

— Ви запросили допомогу з міста! — Дрей розмахував руками, зробивши крок уперед, наблизивши обличчя до лікаря Гортензія, що відступив на півкроку, відчуваючи тиск та навіть ймовірну небезпеку. — Вона прибула, як тільки змогла отримати дозвіл, а ви навіть не бажаєте допомагати тим, хто дійсно потребує лікування! — Він стиснув руки в кулаки, намагаючись стримати обурення, яке вже майже виривалося назовні. Головнокомандувач ой яке мав бажання того лікаря просто жбурнути у стіну та придушити, але стримувався — Не дотримуєтеся банального правила «рятувати всіх», дивитеся на кров і мовчите якщо не платять! — Його голос рвався на крик, а обличчя вкривалося червоним від напруги.

— До чого тут це, пане Дрей? — лікар обурено випрямився, відвівши погляд убік. Його руки нервово притискалися до халата, а губи стиснулися в тонку лінію. Це було не звичайне обурення. Головнокомандувач лицарів очевидно бажав заступатися саме за цю одну жінку.

— Вона химера. І тому ви відправили її назад, попри поранення яке могло згубити її, — Дрей знизав плечима, зробивши різкий жест рукою. Його очі звузилися, мов клинки, коли він кинув на лікаря важкий погляд. — У ваших очах ця дівчина — не більше, ніж сміття. Бойова сила, яку не шкода кинути на м'ясо! — Він вказав на Габріель, що лежала на ліжку, його пальці нервово здригалися від стримуваного гніву.

— Ви верзете якусь нісенітницю, головнокомандувачу! — лікар Гортензій з притиском відповів, його руки нервово метнулися до халата, а голос став напруженим. — Прошу вас покинути госпіталь і не заважати нам та нашій роботі. Ви лякаєте пацієнтів своїм невпинним криком. — Він зробив жест, що вказував на вихід, але від цього руху його руки нервово тремтіли. Ось так «прохати» самого Алексіса Дрея піти, було дуже ризикованою грою. Навіть помічниці не осмілилися послухатися такого наказу від свого керівника. Страх перед Дреєм був сильнішим.

— Невже? — Дрей підняв брови, зробив крок уперед, знову опинившись впритул до лікаря. Його очі блищали від гніву який він все менше мав намір приховувати саме через впертість головного лікаря. — Чим тоді ви оправдаєте ті окривавлені бинти, які я сам бачив? — Він вже вкотре скерував руку в бік Габріель, показуючи на її брудний і закривавлений одяг що лежав поруч із ліжком на стільці. — Звідки вона могла взяти їх, коли рушила з Фаустенду з порожніми руками? Як перемотала саму себе так якісно та змогла повернутися самотужки на передову лінію? — Його голос звучав все голосніше, а обличчя набуло виразу гострого засудження.

— Ця жінка могла їх просто вкрасти! До нас із пораненнями не приносили цієї особи до вчорашньої ночі! — лікар відповів з притиском, повторно схрестивши руки на грудях, поки його погляд уникав прямих очей Дрея, а голос намагався зберегти контроль. Все грало проти нього.

— Тож ви ще й стверджуєте, що химери яких я привів аби ті допомогли, обкрадають тутешні медикаменти?

— А ви можете стверджувати протилежне? Самі ж щойно сказали, вони прибули з порожніми руками.

— Але я ні разу не заїкався про порожні торби особистої провізії армії.

— Це вже ваші проблеми. Нащо мені тут надокучаєте?

— Сміливо з вашого боку ось так розмовляти.

— Шановному лікарю Гортензію, бачу, пора трохи відпочити. А то ви щось дуже на нервах сьогодні, — прозвучав м'який, але владний жіночий голос із напрямку входу. Молодша леді Вульфус з'явилася в медичному наметі. Її очі спокійно дивилися на сцену, що розгорталася перед нею, а вуха вслухалися в істину двох сторін. Вона підняла руку, закликаючи до тиші, і всі присутні миттєво завмерли. Навіть Алексіс припинив демонструвати своє невдоволення та передав дипломатичний п’єдестал вовчиці.

— Леді Вульфус! — Гортензій відразу вклонився, його руки схопилися за край халата, а обличчя стало стримано підкореним. Він знав, що Вульфуси не любили ігнорування пацієнтів із тяжкими травмами, та карали недбалість медперсоналу хоч і не смертю, але по повній програмі жорстокості, аби наступного разу відпало аби яке бажання відмовляти будь-кому у допомозі. А тут його застали ще й при неповазі до головнокомандувача рятівної армії. Чоловік міг тільки молити Одеру аби його залишили у живих.