Розділ 10. Поле бою

Подеколи легше прикинутися незнайомцями,

Аби уникнути душевних травм.

А інколи хочеться аби про тебе знали всі…

Тільки аби їм було боляче якщо ти підеш.

Кривавий місяць зійшов над проклятою землею, наче кричучи про кінець епохи правління звіролюдей. Кров жертв та монстрів текла рікою звідусіль, омиваючи не лише стіни що трималися з останніх сил, а й просочувала землю, не даючи новий живності бодай закоренитися, не те що прорости та розквітнути у всій своїй красі. Гул монстрів, що нападали без зупину, не даючи навіть перепочити. Крики людей від болю, та благання про бодай якусь допомогу.

Ось яким місцем був третій фронт споконвіку.

Жителі які мешкали у цих округах вже давно звикли до пекельних умов проживання, та навчилися співіснувати із цим, припинивши бачити одні лиш недоліки, та віддавшись максимальному саморозвитку. Але саме через вічний холод що віяв звідусіль через височезні гори, нестачу продуктів, постійних нападів монстрів з різних напрямків, на цих землях ще й облаштовували табори примусової роботи для химер або ж в’язниці для правопорушників. Охороняли їх найсуворіші вояки, а на поле битви відправляли ледь не одними з перших, за часту використовуючи як живий щит. Більш жорстокими та суворими могли рахуватися лише члени племені червоних пісків зі Скарабії, де панували скорпіони та дикі закони. Принаймні, так розповідали люди, які ніколи не жили на тих землях, та не знали якою є насправді нова княжна та її закони й нововведення.

— Пані Генерал!

Голосно викрикував один з чоловіків, що тяжкою рукою прорізав плоть наступаючих монстрів.

— Леді Ансіє!

Гукав другий чоловік, виконуючи одночасно напад та ще й захист власного тіла.

— Допомога! Нарешті надійшла допомога!

Кричав десь із заднього плану ще хтось.

— Це лицарі ордену! Ми врятовані!

Ансія Вульфус, стоячи не на стіні й просто віддаючи накази як належало б жінці, а знаходячись у самому епіцентрі бурі разом зі своїми солдатами, почувши потішну звістку якої так чекала не тільки вона, а й більшість її армії, підняла до гори свого окривавленого кров’ю жертв меча, голосно заволавши як справжня вовчиця, цим самим віддаючи наказ поступово відходити всім втомленим на задню лінію, та пропускаючи уперед новоприбулу допомогу, що була сповненою сил та рішучості розбити ворожий наступ.

Її біле, мов сніг, волосся струменіло каскадом за спиною, створюючи разючий контраст із темрявою її чорних обладунків. Волосся укладене так, щоб не заважати у бою, а передні пасма вільно забезпечують уздовж обличчя, підкреслюючи її гострі риси.

Очі її холодні, сині, наче замерзле озеро, і в них читалася незламна рішучість. Їхній крижаний погляд здатен витягнути трепет у серцях ворогів. Верхня частина обличчя залишалася відкритою, але нижню приховувала гладка чорна шкіряна маска, щільно облягаючи підборіддя й щоки, роблячи її вигляд ще більш загадковим і грізним.

На голові замість традиційного шолома красувалася прикраса у вигляді тернової корони. Це металевий обруч із загостреними шипами, витончено кованими, що символізують її шляхетне походження, але водночас і жорстку боротьбу, яку вона вела. Терні відлунюють тягар її влади та смішності, а також нагадують про пекло, через яке вона пройшла.

Кожна деталь її броні продумана, щоб забезпечити захист, і рухливість у бою. Металеві пластини, матово-чорного кольору, поглинають світло, роблячи її майже невидимою в тіні. Центральна частина обладунку – це масивний нагрудник. Він покриває груди та спину, звужуючись до талії, де чорний шкіряний пояс із металевими пряжками надійно тримає обладунки. Великі й загострені плечові накладки захищають її від ударів з боків. Вони мають вигляд вовчих іклів, що стирають вбік, символізуючи її агресивну та неприборкану природу. Руки княжни прикриті нарукавниками, прикрашеними шипами на зап'ястях та рельєфними візерунками. Вони надають їй не тільки захист, але й підкреслюють її статус військової. На пальцях вона носить кілька перснів зі срібла та чорного металу, кожен з яких – це символ присяги чи перемоги. Її руки захищені міцними чорними рукавицями з металевими пластинами. Кожен палець оздоблений маленькими шипами, що дозволяють використовувати їх як зброю в рукопашному бою. Нижня частина її тіла захищена набедреними пластинами, які спускаються до колін. Шкірна пластина вирізьблена з таким розрахунком, щоб забезпечити максимальний захист, не заважаючи рухатися. На цих пластинах видніються відбитки боїв, подряпини й шрами, які говорять про її досвід. Чорні шкіряні штани щільно обтягують її ноги, під ними легка кольчуга для додаткового захисту. На ногах у неї важкі чорні чоботи на товстій підошві, з металевими накладками спереду, що робить кожен її крок відлунням битви. В одній руці вона тримає великий щит, на якому зображений зловісний лик вовка. Щит покритий потьмянілим металом і поцяткований слідами від ударів. У другій руці її вірний меч – довгий, важкий, із чорним лезом і сріблястим руків’ям, яке прикрашене різьбленням у вигляді вовчих голів.

Люди з полегшенням усвідомили, що все ж надія ще є, та почали прикриваючи спини один одного відступати. Одна Вульфус, невпинно продовжила розмахувати нержавіючим лезом, адже будучи стовпом, не могла собі дозволити відпочинку поки бодай одна її людина знаходиться у небезпеці.

— Час і вам відійти леді Ансіє! Тепер, будучи тут, ми, лицарі святого ордену захистимо стіну. – Алексіс ступив до хороброї вовчиці, по дорозі заколюючи другого на черзі монстра.

— Тільки після того, як остання напасть на цій землі паде від мого меча.

Відрізала холодним тоном жінка, одразу кидаючись на монстрів котрих обрала своїми опонентами. Не бажала та довго теревенити. І дракон що мовчав про своє походження зрозумів натяк як ніколи. «Не час теревенити», ось що хотіла вовчиця йому сказати.