Розділ 9. Перші кроки поза містом

Жахіття, стони, кров та попіл…

Янголи світла мусять очистити це пекло.

Такою є їх свята місія.

З першими променями сонця, Габріель вже стояла у воріт разом ще з двадцятьма химерами, чиї життя тепер висіли на волосині від смерті. Всі усвідомлювали, що їх відправляли у справжнє пекло, звідки як за правилом, ніколи не поверталися уцілілими більше аніж половина. Мабуть, Бріель була серед всіх навіть найстаршою цього разу, хоча її вік ледь дотягував до двадцяти одного. Поруч із нею стояла геть маленька дівчинка, на вигляд не більше чотирнадцяти. Вона не знала її особисто, але тремтіння рук того підлітка змусило її засумніватися навіть у власних силах. Погляд її раптом піднявся у небо. Воно було темним, затягнутим хмарами, а місячне сяйво віддавало помаранчевим відтінком. Це було завжди поганим знаком, так званим вісником біди. Коли кривавий місяць підіймався у гору, це означало лише невдалий похід для обраних. Чорноволоса набрала у легені багато свіжого повітря, намагаючись втамувати своє шалене серцебиття. Вперше у думках вона побажала опинитися зараз в особняку Айверів, а не стояти тут у воріт, в очікуванні наказу рушати.

Якою боягузкою вона все ж була, та наскільки важко було це визнавати... Якби бодай підозрювала, то, мабуть, менше б патякала зайвого чужинцям та висміювала їх. Адже тільки як опиняєшся на їх місцях, по справжньому розумієш усю суть.

— Страх ще нікого не приводив до перемоги. Зберися. – Габріель подібним чином хотіла лише підтримати та викорінити страх який був видимий неозброєним оком, але здавалося лише більше заганяла у глухий кут невинну та й так налякану дитину. Метод зміїного кубла не діяв за межами володінь Аїші. І тепер це і до Габріель нарешті дійшло.

— Я, я… – заїкаючись, та хотіла бодай щось сказати на свій захист. Але паніка ніяк не могла змусити її заговорити як належить. Котячий хвіст помітно заворушився, а вуха опустилися до низу, ледь не зливаючись із кольором волосся. Руки ж почали рухатися немов самі по собі, та намотувати на пальці локони персикового волосся.

— Все буде добре. Просто тримайся поруч. – продовжувала Габі, але цього разу використовуючи більш лагідний тон, який тільки чула десь та колись, а не була з ним ознайомлена особисто. Химера обрала напрямок по типу «старшої сестрички» або «мами». Зазвичай, за її спостереженнями діти від такого відчували захист та заспокоювалися, адже починали самі ж собі заговорювати зуби у позитивному напрямку, геть відганяючи все погане.

— Мені страшно… – дівчинка ледь не розплакалася через емоційні гойдалки у які була ймовірніше за все закинута як жертва, а не направлена наче доброволець. Габріель і уявляти не хотіла якими словами ту дитину проводжали з дому батьки. Можна було й не довго гадати чи любили її або ж ненавиділи. Дитя було дуже доглянуте та лагідне, виховане, крихке, на перший погляд, створіння. Але особливо лячним Бріель здався саме той момент, коли кошеня кинулося в обійми незнайомої для себе жінки тільки аби захиститися від навколишнього світу. Вона точно зростала у любові та виховувалася бути шанобливою та лагідною до всіх.

— Як тебе звати? – невимушено вирішила запитати химера з дому Айверів, адже діватися було вже нікуди, а звертатися на «гей ти» якось їй не дуже хотілося.

— М… Міша…Міша Агнігар. – тихо відповіла дитина, активно шморгаючи носом, та досі притуляючись до старшої. Хоча коли вона вимовляла саме свою приналежність до роду котів, наче намагалася пишатися цим. Це тішило. Не кожен любив казати звідки виліз.

— Заспокойся Мішо. – Габріель міцно пригорнула до себе дівчинку з сімейства котів – Я буду біля тебе увесь час. Ти повернешся додому цілою та неушкодженою. Тож просто довірся мені та уявляй як будеш смачно їсти та міцно спати у теплому ліжечку коли ми повернемося сюди у Фаустенд.

— Дякую сестричко… Якби моя мама знала, що тут є і хороші люди як ти, вона б так гірко не плакала поки відправляла мене сюди.

Невинне дитя стисло в обіймах Габріель ще сильніше, довірившись чужинці та її словам. Ну а та, тепер розкидаючись навіть на власну думку порожніми обіцянками про прекрасне та успішне повернення, гладила малу по голові та думала як би забезпечити життям бодай себе одну, не те що ще й дитину за яку взяла відповідальність, навіть не плануючи подібного.

* * *

Сонце зійшло над великим містом Фаустенд. Химери, що мали стояти у воріт з першими променями вже встигли познайомитися між собою, сформувати пари про всяк випадок аби було кому прикривати спину, а потім, мали вишикуватися в одну шеренгу, аби головнокомандувач об’єднаних військ, Алексіс Дрей зміг побачити очі кожного з них під час своєї незапланованої ніким промови.

Він стояв перед ними немов меморіал. У сяйливих обладунках білих та золотистих кольорів, шоломом у руках, мечем на боці та великим щитом на спині. Його довге світле волосся вільно падало на перед, хоча як тільки він покине місто, та заховає їх за металевим шоломом. А золоті очі, що нагадували сонце, вже одним своїм виглядом наче дарували спокій тим хто у них дивився. Він був справжнім лицарем не лише для міста, а й обранцем святої, лицарем церкви, вірним щитом Бога Одери та мироносцем на мертвих землях.

Стаючи перед усіма химерами, головнокомандувач вийняв із футляра свого срібного меча, встромляючи його у землю прямо перед собою. Раніше, таким чином усі лицарі ордену демонстрували свою повагу до тих з ким були готові розмовляти. Вони показували свою зброю, ставили її перед очима аби можна було з легкістю прослідкувати дію власника. А послідовно, плавно почав опускатися на одне коліно, всіх змушуючи не на жарт напружуватися.