Розділ 8. Присяга

А клятвою буде їхньою полум’я,

Що невпинно палатиме в серці та на полі бою

І двох хвилин не минуло, як химера невдоволено вже вдруге за останні миті грюкнула дерев’яними дверима. Перше, це було її шалене прощання із драконом, поки друге це повторне вітання. Так. Одразу ж як вона вийшла з приміщення, розум очистився та здоровий глузд взяв верх, повертаючи до тями. Без Скара, вона не зніме печаті. Тож очевидним стало те, що правила все ж будуть саме ним і диктовані.

— Твоя взяла. – червоніючи вимовила химера.

— Про що ти дитино? — дражнячи співрозмовницю видавив із себе дракон, стримуючи сміх та посмішку.

— Дам тобі те, про що ти просиш. І правила також будуть твої. Тільки допоможи з печаткою.

Скар торкнувся губами руки Габріель, ледь помітно цим змусивши її здригнутися. Знову. Кожного разу як чоловік підходив до химери занадто близько, вона відчувала дивне поколювання всередині, що змушувало тіло холонути. Здавалося, ніби це була якась захисна реакція, хоча сама ж дівчина вже давно припинила боятися старого дракона. Тут було приховане щось інше. На глибині.

— Твоя рука… – Тихим шепотінням вимовив біловолосий чоловік.

— Забий. Нічого не зміниться від того, що ти наголосив на цьому. – химера відтягнула долоню яку стискала чоловіча рука, та заховала її за власною спиною аби приховати тремтіння через раптове поколювання.

— У тебе завжди так? – вирішив поцікавитися Скар так, ніби сам нічого та ніколи перед цим не помічав.

— Скільки себе пам’ятаю. – коротко відповіла Габі, повільно крокуючи трохи назад.

— Гадаю, мій дорогоцінний друг постарався тебе захистити не лише від стовпів, а й на пряму від всього світу. – припустив чоловік – Або хотів віддалити від мене одного. Мабуть, боявся якоюсь мірою через прив’язаність драконячої крові. Сама знаєш, раси вимирають, і деякі з останніх сил намагаються відроджувати клани й тому подібне…

— То ти зможеш зняти ці кайдани пам’яті? – Дівчина рішуче вирішила не віддалятися від теми через яку й заявилася до дракона самостійно так ще й вдруге.

— Зможу. – невдоволено відповів той. Дитина що стояла перед ним, вперто продовжувала ігнорувати всі можливі теревені які розпочинав саме чоловік.

— Тоді роби вже!

— Маю застерегти образу… Буде боляче. Дуже боляче.

— Біль швидкоплинний. Мине.

— Ти не зрозуміла. Ти страждатимеш не тільки фізично. Твоя кров кипітиме у венах, серце стискатиметься. Але і душу буде розривати навпіл. Це не те що легко забути. Якщо зніму печать зараз, то ти безпритомною пролежиш бодай декілька днів.

— Мені вже з першими променями потрібно бути біля головних воріт! Роби що хочеш, але печатка має бути знятою максимально ефективно та без наслідків.

— То ти зараз мені кажеш брати більшу частину удару на себе? Заради тебе? За просте спасибі? Ти хоч уявляєш про що говориш дитино?

— А чого ти хочеш? – знову невпинно почала розпитувати дівчина – Ти не кажеш конкретики, переводиш все у жарти. Тоді озвучуй чітку плату за свої страждання.

— Я говорю прямолінійно дитино.

— Хоча б припини дитиною називати. Мені вже більше ніж двадцять.

— Те що тобі двадцять один ще не означає що ти доросла.

— Майже двадцять два.

— До дня народження треба ще дожити.

— А ти мене ховати вже зібрався?

— У підземеллі? Так. В землю? Не дуже.

— Ти не закохана у мене до нестями людина. Тоді чому прикидаєшся таким романтиком та відчайдухом?

— Як ти розумієш, що у моїй голові? А може я дійсно старигань який закохався у дочку свого покійного друга.

— Я чую твоє серце. У ньому немає трепету. Коли ти бачиш мене, то навпаки, ніби обливаєшся кров’ю.

— …

— Одного разу я запитала, чи є у тебе родина, але ти змовчав. Гадаю, тепер я зрозуміла відповідь і без твоїх слів.

— І якого ж висновку ти дійшла?

— Ти кохав мою маму. Але через те, що вона була жінкою мого батька, ти й залишився один. Але мав той вираз обличчя. І на мене дивишся часто як на близьку для себе людину. Хоча ми ніколи не були навіть банально друзями.

— Якщо скажу що ти вгадала, щось зміниться?

— Гадаю, що ні. Але я, бодай трохи більше розумітиму тебе та світ який ти бачиш. – Молода химера вдивлялася у сині очі дракона. Після озвучення та підтвердження власної здогадки, їй було ніяково.

— Тобі соромно?

— Не дуже. Радже цікавість з’їдає із середини.

— Стосовно чого?

— Батько. Ти і його любив після того, як втратив через нього кохану? Чи тебе тримала радше образа аніж повага? Чи відчував ти до нього відразу та ненависть за те, що він забрав у тебе найдорожче?

— Ти дійсно хочеш почути відповідь будучи його дитиною?

— Раз осмілилася запитати, то вже й відповідь хотілося б почути.

— Тоді слухай. – Дракон на довгу хвилину замовк, наче збираючись зі своїми думками перш ніж обрати напрямок у якому почне бодай щось розказувати – Твій батько був для мене братом. Ми разом вступили до ордену, несли службу, захищали це місто. Я гадав, що у нас ніколи не буде розголосу у рішеннях через один й той же шлях лицаря, адже моїм бажанням було служити, а Віверн одразу пішов за мною, навіть не очікуючи мого схвалення. Ми були братами десятиліттями. Аж до поки не зустріли її… Твою матір. Людину зі слабким тілом, тендітною душею та янгольським характером по при рабство. Люсьєна змінила наше життя на ДО та ПІСЛЯ.

— Хто познайомився з мамою першим?

— Я був куди хоробрішим, тож і перший крок був саме за мною. Всі знали кому належала твоя матір. І саме через це, навіть зачаровані її вродою звіролюди не осмілювалися підійти бодай банально привітатися.

— І до кого ж мама відносилася?

— Буквально декілька десятків років тому, міжкласові ранги були куди більш видними аніж зараз, бо період обранців нових стовпів тривав, і тоді було важко контролювати ситуацію у Фаустенді. Заможні люди робили що надумали, варта не могла їх брати під контроль, а карати було нікому. Люсі стала рабинею одного недалекого старого графа який якраз таки належав до старої школи беззаконня, та дуже полюбляв красивих людей. Дехто поговорював, що той міг навіть поласувати м’ясом власних слуг просто із забаганки. Від твоєї матері він жадав лише прекрасного на вигляд потомства, якого вона не планувала народжувати. Люсьєна була прикрасою, котрою він обожнював вихвалятися, але ніяк не ділитися.