Розділ 7. Печатка пам’яті

Душа – дзеркало серця.

Але дзеркала бувають і криві…

Габріель увірвалася в кімнату, її погляд був відчайдушним, але обличчя непохитним, майже кам’яним як і зазвичай у кожен буденний день.

— Скар! Ти потрібен мені! ЗАРАЗ! — її голос наповнив простір рішучістю і напругою, мов важкий удар грому.

Старий дракон, із невимушеною посмішкою, відкинувся назад у кріслі, відчуваючи, як його сині очі блищать від веселого роздратування.

— Молода пані сама вирішила знайти мене після всіх тих відмов? Вражає, — промовив він, склавши руки на грудях і злегка нахиливши голову набік, роздивляючись її.

Габріель нервово стисла кулаки, її обличчя червоніло від ледь стримуваного гніву та не тільки.

— Я не жартувати прийшла, стариганю! Мені дійсно потрібна твоя допомога! — в її голосі бриніла майже зневага, змішана з ледь вловимою відчайдушністю.

— Хіба коли приходять із проханнями, зазвичай не підбирають більш ввічливі слова, дитинко? — Скар посміхнувся куточками губ, спостерігаючи, як дівчина стискає губи від злості.

Габріель стримано видихнула, мимоволі опустивши очі додолу, адже зауваження було доречним.

— Добре, вибач, не хотіла тебе образити, — витягла вона майже безбарвно, але з внутрішнім зусиллям, бо добре знала: саме цього він чекав.

Скар не зміг втриматися від посмішки, його очі заблищали від втіхи.

— А посміхнутися? — з нахабним підморгуванням пробурмотів він, нахилившись вперед.

Габріель закотила очі, зітхнувши, але зобразила на обличчі криву посмішку, яка більше нагадувала вираз глибокої огиди аніж жест доброзичливості.

— Може ще тобі взуття почистити? Волосся розчесати? Обід приготувати? — вона виглядала ображено, але разом із тим в її очах сяяла іскра відрази та веселої ворожнечі.

Чоловік невимушено засміявся, та його погляд залишався серйозним, він уп’явся в неї, немов намагаючись розгадати таємницю, яку давно чекав.

— То чого ж ти прийшла, дитинко? — запитав він м’яким тоном, який водночас був і теплим, і холодним, наче завуальоване запрошення до чогось небезпечного, але цікавого.

Молода химера коротко зітхнула, намагаючись зібратися з думками. Її пальці несвідомо ковзнули по старому медальйону, який висів на шиї. Очі, здавалося, випромінювали якесь холодне сяйво.

— Мене цікавить дещо… — мовила вона, обережно підбираючи слова. Її голос став тихішим, але заглибленішим, наче вона намагалася говорити з самим собою.

Скар підняв брови, насолоджуючись цією неочікуваною уразливістю в її словах, але все ще не втрачаючи своєї зверхності до якої його вимусила сама ж дівчина.

— То кажи раз вже тут, — його очі м’яко примружились, він ледь помітно нахилився вперед, неначе намагаючись упіймати кожне слово.

Габріель зробила крок назад, її погляд на мить затуманився, наче вона намагалася пригадати щось дуже давнє.

— Я бачу свою маму у снах, — майже пошепки промовила вона, ніби зізнаючись у чомусь надзвичайно інтимному. — Постійно. Ми йдемо до фонтану й чекаємо когось… Але коли той хтось приходить, я розумію, що не можу розгледіти його обличчя. І в ту ж мить… мене охоплює пітьма.

Скар, уважно слухаючи, насупився. Його обличчя зберігало кам'яну серйозність, проте в очах з’явився тривожний блиск. Але він продовжував мовчати.

— Хм… — видав він, на мить відвертаючи погляд, наче його думки раптом понеслися кудись у далечінь.

Габріель не стрималася, здавалося, її терпіння вичерпалося. Вона перехрестила руки на грудях, скрививши обличчя від явного невдоволення.

— "Хм"? Це все, що ти можеш сказати? Я прийшла по допомогу, а ти тут загадки розгадуєш!

Скар знизав плечима, ніби в цьому не було нічого дивного. Він легко потер підборіддя, його погляд набув ще більш таємничого відтінку.

— А що ти хочеш почути? Що я знатиму, кого ви чекаєте? Чи, може, розвію ту тьму, причини якої й сам не знаю?

Габріель замовкла, відчуваючи, як холодний піт покрив її спину. Вона розгублено подивилася на старого дракона, у якому досі бачила лише зарозумілого чолов’ягу. Але зараз його слова звучали якось інакше, пробуджуючи в ній страх перед тим, що вона могла дізнатися.

— Треба копати під корінь, аби зрозуміти те, що лежить на поверхні, — тихо додав він, його голос перетворився на низький, мовчазний шепіт, наче вітер серед темного лісу.

Химера розвела руки, обурено кидаючи на нього гнівний погляд.

— І що це в біса значить? Говори зрозуміло, старий!

Скар посміхнувся краєчком губ, погляд його тепер був холодним, уважним, наче він нарешті вирішив поділитися своїми міркуваннями на публіку.

— Ти сказала, що не можеш розпізнати обличчя. А це означає, що хтось не хоче, аби ти пам’ятала. Твої сни — це не просто випадкові видіння. На твоїх спогадах стоїть печатка. І ти знаєш, хто не бажає тобі це відкрити. Просто боїшся визнати правду.

Габріель закрила очі, відчуваючи, як тиск слів заповнив її душу темною вагою. Вона ледве вимовила, майже шепочучи, наче боялася вимовити ім'я:

— Тато…

Скар лише кивнув, його обличчя зберігало холодну незацікавленість, хоча очі свідчили про розуміння і навіть певну співчутливість. Він зняв ноги зі столу і нахилився до Габріель, щоб його слова прозвучали ще вагоміше.

— Віверн запечатав себе у тобі. І все, що пов’язане з ним — спогади, кров…

Габріель здригнулася, її руки інстинктивно стиснулися біля серця, вона подивилася на Скара з недовірою, у голосі чулися нотки сум’яття і страху.

— Кров?

Старий дракон невимушено усміхнувся, його голос набув тихого, глибокого тембру, наче шепіт самого минулого.

— Ти мала б бути наполовину драконом. Але ти не маєш ані луски, ані очей, ані волосся батька. Можливо, це частина тієї печатки, яка тепер приховує твою силу.

Габріель відчула, як її серце затріпотіло, погляд затуманився сум’яттям. Вона на мить зупинилася, ніби намагаючись переварити слова, що щойно пролунали. Печать… Вона стиснула кулаки, і з її вуст зірвався насмішкуватий сміх, але очі видавали невпевненість, що закрадалася в її душу.