Розділ 6. Сни пов’язані з втраченим дитинством

У снах ховаються відповіді,

які ми шукаємо.

Вона гуляла по нетрях міста, тримаючи руку молодої та дуже привабливої жінки. Її чорне, довше, шовковисте та рівне волосся що розвивалося разом з легеньким вітром, та фіолетові глибокі очі, які могли асоціюватися лише з коштовними каменями, сяяли від вечірніх ліхтарів. Світла шкіра яку сонце явно оминало стороною аби не обпекти та залишити ідеальною, та тонкі охайні руки якими явно не робили ніякої брудної роботи останні декілька років так точно.

Жінка мовчала, навіть не опускаючи погляду на своє чадо яке повільно волочило ніжки, встигаючи за кроками дорослої. Повільні кроки, які змушували довгу спідницю сукні тягнутися по землі, збираючи увесь пил нетрів, широкі рукави плаття котрі так і лоскотали долоньки дівчинки, й рівне та тихе дихання до якого варто було прислухатися, щоб зрозуміти жива вона чи взагалі ні.

— Матусю…

Дитячий голос погукав жінку, та навіть почав тягнути за руки та привередливо спинятися по дорозі, аби привернути до себе увагу. Але бажаного дівчинка не досягла.

— Мамо…

Спробувала повторно дитина буквально через декілька секунд. Голос дівчинки вже звучав більш подавлено та ледь не плакливо. Але жінка досі ігнорувала існування дитини поруч із собою, хоч і рука її міцно стискала долоньку донечки. Тому дитя швидко здалося. Мабуть, так було завжди.

Матір з дитиною покинули нетрі по серед ночі, та попрямували у напрямок багатого центрального району до палацу Фаустів. У такий час зазвичай на вулицях було вже порожньо, та тільки лицарі ордену подеколи проходилися біля центру за для контролю порядку.

Поруч із фонтаном який стояв рівно у центрі, дитина завжди вглядалася у власне відображення, кожного разу зачаровуючись власною вродою через схожість зі своєю матір’ю. Вона любила свої великі фіолетові очі, темне рівне волосся, світлу ідеальну шкіру, пухкенькі губи.

— Мамо! – дитя знову погукало жінку.

— Кажи пташко.

Тихо відповіла вона, всідаючись на бордюрі кам’яного фонтану. На обличчі можна було побачити тьмяну посмішку та безмежну любов у погляді. Вона дивилася на донечку як на найдорожчий скарб у світі. І хоч недавно поводилася так холодно, дитина наче і не помічала такого. Вона бачила лише любов та знала що мама по при всі негаразди, обожнює її.

— Чому ми знову тут?

Зацікавленість дитини що до цього запитання було актуальним завжди. Скільки вона себе вже пам’ятала, кожної неділі мама одягала єдину свою вишукану сукню яку мала у гардеробній, причепурилася наче справжня принцеса, та о десятій годині вечора разом з нею вони виходили до фонтану, сидячи там до опівночі немов привиди цього місця.

На диво, патруль ніколи не запитував про їх пізній візит до такого значного місця, не підходив. Взагалі виглядало так, ніби їх не помічали люди в обладунках. Подібне подеколи змушувало дитячу фантазію розігруватися у напрямку істинності теорії про «привидів фонтану».

— Ми декого чекаємо.

— Кого саме? – уточнила дитина.

— Він скоро прийде. Тому ми мусимо чекати. Адже такою була обіцянка. – тихо шепотіла вона.

— Хто прийде? Навіщо? – Повторила своє запитання дівчинка, рукою бавлячись тим часом у прозорій воді.

— Коли прийде, ти дізнаєшся дитино.

Час минав дуже повільно. На вулицях було так тихо, що можна було чути шелест вітку та трави яка підхопила подих природи. Дитина вже знудилася грати з водою та проходила круги навколо самого фонтану.

Відведений час вже вкотре добігав свого кінця, а так ніхто і не з’являвся. Погляд матері через це з разу у раз ставав скляним та сповнювався байдужістю, образою та холодом. І через це, завжди страждала дитина. Адже мама яка так сильно любила єдину донечку, просто замикалася у собі.

— Ходімо. Час йти.

Гукнула матір свою дитину. Але та немов статуя, завмерла на місці та не квапилася йти слідом.

— Габріель я кому сказала…

Її навіть на пів розлючений голос був м’яким та урівноваженим. Жінка явно дотримувалася правила «не кричати на дитину, навіть у пориві люті». Матір повернулася у напрямок де по пам’яті була дитина. І тоді, також на мить перетворилася немов у воскову фігуру. Її донечка стояла та дивилася на обличчя високого, молодого чоловіка, який от-от планував нахилитися до неї аби очевидніше за все, взяти на руки.

— Ти прийшов… – дитина чула як голос мами починає тремтіти десь за її спиною.

— Пробач… Це все виявилося складніше аніж я міг уявити. – Відповів чоловічий голос. Такий знайомий… Такий рідний…

— Нічого… Все добре… Тепер все буде гаразд…

Дитина намагалася розгледіти обличчя того кого мама так чекала та тепер пускала цілий водоспад сліз. Але одразу як напружила очі, побачила лише пітьму перед собою. Всі силуети зникли, а будівлі перетворитися у суцільний нескінченний морок.

Бріель з криком прокинулася, розуміючи що пітьма ледь не поглинула її. Знову.

— Чому я не можу тебе згадати?

Дівчина тепер вже сидячи на ліжку, пускала свої тонкі пальці у волосся, ледь не побиваючись в агонії. Вже вкотре вона бачила цей сон. Один і той самий, беззмінний сон. Габі розуміла, що бачить матір, знала звідки та куди вони йдуть, але ніколи не могла згадати кого вони так чекали увесь цей час. І тоді, раптом, по якійсь дивній причині їй згадався Скар. І все те, що він розповідав їй при останній зустрічі.

— Невже… Ми батька тоді…

Голова її раптом сильно запаморочилася. Наскільки зненацька та потужно, що бідолашну вирвало, ледь вона встигла злізти з ліжка та доповзти до відра для відходів.

— Він потрібен мені…

Через силу та погане самопочуття, вона піднялася на ноги та попленталася до вікна аби відчинити його за для ковтка свіжого повітря який вважала порятунком. У кімнаті Аліси поки не було, тож це мало означати лише одне: Вона знову не могла покинути свій сон вчасно, а Аїша може десь біситися через це.