Розділ 2. Міська перепалка

 Сонце може сховатися за хмарами,
 але світло завжди знайде свій шлях.

Фаустенд був містом майбутнього та минулого. Він титулувався як місце де жила історія та розвивалася одночасно технологія найвищого рівня. Кожен крок по вулицях мегаполіса міг здивувати своєю неймовірною красою та унікальністю або ж занедбаністю та бідністю. Поки один провулок був переповненим жебраками та застарілими ледь стоячими будиночками без фундаменту та даху із соломи або палок і бруду, то сусідня вулиця вже демонструвала височезні будівлі, що тягнулися до самісінького неба, та блищали від чистоти та дезінфекції. 
Жителі також ділилися на різні групи: Бідні та багаті, талановиті й непотріб, діти церкви чи ж єретики, звіролюди або звичайний люд, вільні та раби. І кожен мав роль, яку повинен був відігравати у цьому світі, аби рівновага не похитнулася ще більше, та повністю не стерти з існування й так хиткий харчовий ланцюг. 
І як би не було важко або часом принизливо, всі це розуміли, та раділи бодай тому, що взагалі змогли народитися та вижити у такому світі. 
*** 
Габріель прогулювалася денним Фаустендом, вже як звичка, приховуючи своє уміння розмовляти та навіть лице. Зазвичай вона була відома через свій голос у кругах як пташка. Не минало зборів вельмож без співу химери, а зустрічі зі звичайними людьми закінчувалися скандалами та бійками через впізнання «прикованої до землі» небесної птахи із янгольським голосом, але гнилим корінням.
Раніше, поки Бріель була ще підлітком та лише пробудила свої здібності лялькаря, вона неодноразово зривалася та через неї навіть у багатьох оточуючих пам’ять починала далеко не функціонувати так як мала б. І це було ще одним із найкращих варіантів якими закінчувалися її зриви. 
Саме через це химера завжди мовчала на людях, поки розуміла, що поруч не знайдеться людини сильнішої за неї, щоб угомонити за потреби. А таких було мало. Можна навіть сказати одиниці.
Та й взагалі було дивним те, що навіть з клеймом рабині, Габріель могла покидати зміїну вежу за власним бажанням, та вільно розгулювати містом не побоюючись покарань та осуду. За звичаєм, химери які прислужували конкретним домам, а не були у бараках або прифронтових лініях, могли з’являтися виключно з господарем, але з ланцюгами на шиї та зв’язаними руками, маскою на обличчі й пошарпаному здебільшого одязі аби символізувати свій статус. Габі ж навпаки, хоч і була клеймована, мала волю, гарний одяг, смачну їжу, дах над головою, власне ім’я та навіть носила прізвище Айвер яке ще і могла сміливо використовувати якщо перебувала у скрутному становищі. 
Привілей. З якогось боку, химера вважала себе везучою.
Прогулюючись по центральній алеї багатого району у напрямку головної споруди міста палацу Фаустів, молода химера помітила дивне скупчення мирного населення поруч з церковним входом. Їй це здавалося дивним. Свята не намічалося, а ще, це не було головне святилище де б звичайний люд міг просто помолитися Одері. Дівча це зацікавило, й вона вирішила підійти ближче аби дізнатися бодай щось, як раптом, серед розсіяного натовпу, що заполонив широку кам’яну вулицю, з'явилася постать, яка вразила своєю величчю та таємничістю, а ще подавляючою аурою. Висока й струнка, Свята Діва повільно йшла вперед, а люди, побачивши її, одразу ж розступалися, утворюючи живий коридор. Її хода була невимушеною, але водночас сповненою значущості, ніби кожен крок мав особливе значення. 
Габріель вперше бачила саму святу. Чула лише за вроду, та про те, що до храму її привели ще у віці п’яти років, адже саме тоді її сили показалися світові. Химера намагалася згадати ім’я яке їй говорили, але так і не змогла. Пурпурові очі почали пильно слідкувати за молодою жінкою, поруч з якою на про всяк випадок крокували лицарі Фаустенду, паладини. 
Довге темне плаття, що спадало до самої підлоги, наче зливалося з каменем під її ногами. Воно було настільки чорне, що поглинало світло, створюючи навколо неї ореол містичної тіні. Здавалося, ніби вона не йшла, а плавно ковзала поверхнею землі немов примара. Ледь помітний вітерець легенько ворушив тканину, додаючи їй ще більше загадковості. Очі Діви були приховані під непрозорою тканиною, що спускалася з її чола і ледь не торкалася рум’яних губ. Ця завіса надавала їй вигляду неземної істоти, яка не потребує бачити цей світ, щоб розуміти його. Її обличчя було спокійним і непорушним, вираз безмежної мудрості та смирення. Вона без жодного слова прямувала до будівлі, що височіла попереду — храму, де зазвичай проводилися збори місцевих маленьких священників. 
Двері святині були важкими й масивними, і коли Діва підійшла до них, вони безшумно відчинилися, ніби відчули її наближення. Якось і сама того вже не усвідомлюючи, на краю натовпу опинилася Габріель, хоча ще декілька хвилин тому була досить далеко. Її очі досі спостерігали за тим, як натовп, що щойно був гучним і метушливим, раптом розступився, наче хвилі перед кораблем. Вона бачила, як перед Святою Дівою люди схиляли голови, мовчки дозволяючи їй пройти. 
Дівчину охопило дивне почуття — змішане здивування та захоплення. Що могло змусити цих людей, таких різних, однаково відступити перед однією єдиною постаттю? Що означає Свята на справді? Хто вона? Чому Одера обрав саме її? Серце химери забилося шаленим тактом, коли вона відчула непереборне бажання підійти ближче. Вона хотіла щось запитати у цієї загадкової постаті, може, відкрити ту таємницю, яку приховували ті темні шати й непрозора тканина на обличчі. Але як тільки вона зробила крок вперед, невидима сила ніби втримала її на місці. Стіна якої ніхто не бачив, але на диво міг відчути. Але окрім стіни, бодай на декілька метрів ще й оточуючі також не дозволяли наблизитися. Всі хотіли бути якомога ближчими. 
Та раптом, перед тим, як Свята Діва зникла за важкими дверима святилища, вона повільно повернула голову, і пурпурові очі дівчини зустрілися з темною завісою на обличчі Діви. На мить Бріель здалося, що з-під цієї завіси з'явилася легка, майже непомітна посмішка. Це було настільки коротко, що вона не була впевнена, чи це було насправді, чи її уява зіграла з нею жарт, та жінка дивилася геть не на неї. Але цей короткий момент залишив у її серці відчуття, що вона була помічена, ніби Діва побачила в ній щось особливе. 
Габріель продовжувала стояти на місці, дивлячись на тепер вже зачинені двері, поки її серце ще довго гуділо в такт невисловлених слів, які вона так і не змогла вимовити.
А після зникнення Діви за дверима, натовп повернувся до повсякденного життя ніби щойно не перетворився у камінь аби почути бодай дихання.
Бріель ще декілька разів від подиву покліпала очима, а вже потім рушила далі на прогулянку. Такої зустрічі вона не очікувала так точно, але той момент з дивоглядками її змусив задуматися про деякі речі.
* * * 
Ближче до палацу Фаустів що розташовувався у центрі міста, Габріель помітила нове скупчення людей які не на жарт агресивним чином рухалися. Здавалося, щось трапилося ближче до фонтану. 
Темноволоса красуня спочатку думала проігнорувати все та пройти далі аби уникнути повторного покарання від Аїші після повернення через занадто довгий ніс який сунувся куди просять і не зовсім, та й Святої їй повним чином вистачало, але крики чоловіків та жінок змусили її зупинитися та все ж зацікавитися надто сильно. А за мить, дівчину неначе вдарило потужним ударом струму. Вона відчула нестерпний жар на потилиці. На неї хтось дивився, а точніше неначе поїдав поглядом. Цей інстинкт самозбереження, мабуть, вона могла успадкувати від своєї кровної родини яку на жаль не сильно знала через ранню втрату. 
Бріель поглянула назад через плече, та зрозуміла те дивне відчуття. Якась людина у довгому чорно білому балахоні дивилася на неї із натовпу, поки уміло викручувала руку своєму нападнику який ймовірніше за все, хотів вдарити кулаком по обличчю. На голові тої особи був каптур та ховав майже все лице, але довге, білосніжне, рівне волосся тієї людини вибивалося з під темного матеріалу який та носила. А умілий блок від атаки свідчив про те, що дивилася вона в очі хорошому бійцю або навіть солдату з елітного ряду чи найманцю, хоча по одежі можна було й сплутати з послушником церкви. 
Химера хотіла піти. А точніше втекти від цього погляду. Подалі від натовпу, куди далі від людей та гомону. Її збивало з пантелику те відчуття немов на полюванні. І цього разу вона неначе була саме жертвою. Тим самим кроликом за яким уміло слідкує мисливець та готується вдарити з тіні. Це сильно притупляло уважність та пробуджувало інстинкти. 
Раптом Габріель почала бігти й сама того не усвідомлюючи. Бігти у бідний район з надією втекти від дивного відчуття. Розум був затуманеним, а очі замилювало почуття незнайомого їй відчаю. 
Кого вона злякалася? Чому? Якби ж то вона і сама змогла зрозуміти бодай половину своїх емоцій з того моменту. 
Під час свого безперестанного бігу вона неодноразово врізалася у людей що проходили повз, хоча у її очах ті були лише тінню. Когось вона навіть уміло жбурнула до землі, хоча і не мала наміру шкодити комусь навмисне, та через ситуацію не думала зупинятися або вибачатися, допомагати або відшкодовувати зламане. 
Дівча забігло у невеликий провулок. Тихий, темний, брудний та холодний. Але здавалося неначе у такий рідний. Це був той самий безіменний провулок де колись її забрали від мертвого тіла матері. Це було те місце, де вона за смутними спогадами бачила свого батька. Габріель пам’ятала його голос. Могла відтворити запах у спогадах. Вона асоціювала його з запахом горілої деревини у перемішок з трояндами. Але за стільки років не могла згадати зовнішнього вигляду від слова зовсім. Перед очима маячило лише обличчя названого батька. Але вже змалечку вона знала, що чоловік лише господар, а не рідний. 
— Здається відступило… – Торкаючись грудної клітини рукою, химера констатувала факт того, що панічна атака зникла так само раптово як і з’явилася. Руки припинили неоправдане тремтіння, а голос вирівнявся. Дихання також поступово стабілізувалося через її неймовірну витривалість до фізичного навантаження. – Що це взагалі таке було? – тонка рука потягнулася до прохолодної стіни з цегли.
— А ти швидко бігаєш. – пролунав із за її спини тихий чоловічий голос – Думав вже загубив. 
— Що?! – Серце химери пропустило удар. Переповнений страхом погляд одразу кинувся у напрямку лунаючого чоловічого голосу. – Неможливо… Ти не міг мене наздогнати… – Перелякана та насторожена тепер химера, усім корпусом повернулася до ймовірного опонента. 
— Як бачиш, зміг. – Таємнича особа підняла руку до гори, на що отримала прилітаюче у свій бік лезо. Воно не попало в ціль, хоча було дуже близько. Метальний предмет застряг на декілька сантиметрів від його обличчя.
— Не рухайся! – Рука дівчини досі висіла у повітрі після метання кинджала, та очевидно подумувала жбурнути ще один. 
— Я тобі не ворог. – Раптом сказав той, та рушив у бік дівчини одразу ж як підібрав те, що в нього щойно прилетіло аби повернути господарці. – Хоча сумніваюся що ти мені повіриш лише через одне слово після того, як тікала ледь не пів міста, а я пішов слідом та ще й наздогнав. 
— Чого вам треба від мене? – Бріель розуміла, що відступаючи, лише штовхає себе до прірви. Але і тікати було нікуди. І допомоги очікувати не варто. Єдина людина яка могла б простягнути руку була у вежі Айверів, а інших прихильників та ніколи не мала. 
— Скажу коли припиниш відступати або ж думати як кинути у мене ще декілька гострих штуковин. Іграшки то не дитячі, вбити можуть якщо правильно прицілитись. – чоловік демонстративно почав підкидати кинджал до гори та ловити. 
— Тоді припиніть наступати! – Прокричала дівчина. І чоловік зупинився. 
— Добре. Не підходитиму. – Той раптом підняв перед собою руки, немов демонструючи її перемогу над собою та припинив бавитися зі зброєю – Але і ти не тікай дитино. Нам є про що поговорити. 
— Я вас не знаю. Про що взагалі може йти мова між нами? – Химера насупила брови. 
— Якщо скажу що друг твого батька, ти припиниш істерити? 
— У мене немає батька. 
— У всіх є матір та батько. Навіть якщо не знайомі або мертві. Інакше ти б не народилася. 
— Вважаєте себе філософом? Тоді вам до Гелії. Там таких люблять. – Габріель продемонструвала свій сарказм який витягла ситуація. Але пошкодувала про це, адже її уважність на ту мить послабилася. 
— Смішна ти. – Чоловік раптом засміявся, ховаючи руки у своєму плащі. – Тепер я розумію чому відчув схожість. Ви з ним однакові. 
— Про що ви? 
— Про тебе та твого батька. Кажу за кров яку ти успадкувала. А ще характер. Ти вся у Віверна. 
— … – Габі почала знову відходити назад – Дайте мені спокій. Я просто химера… Нічого не значуча цьому світу напівкровка. 
— Ти дитина дракона. – раптом прошипів біловолосий – Дракона королівської крові. 
— Нісенітниця! Драконів давним-давно немає! 
— Чому тоді гадаєш тебе не вбили ті змії ще коли знайшли? Тримають як домашню тваринку? Взяти, прийняти за дочку? 
— Це була звичайна примха багатіїв без власної дитини…
— Той змій хотів признати тебе своєю прямою спадкоємицею та віддати родину Айверів дитинко. От тільки інші були протилежної думки. – дивний чоловік знову почав наближатися до химери – Він знав про твоє коріння, бо був знайомий з твоїм батьком особисто. І хотів стати тим, хто дасть право відродитися істинному правителю. Генріх бажав миру та процвітання. Шкода лишень, що всі змії окрім нього прагнуть завжди лише влади та все руйнують.
— Не може такого бути. Мама була людиною! А батько! … А батько… – І знову до неї дійшло, що за батька вона дивним чином нічого не може згадати. Нічого окрім голосу та запаху. 
— Ти не можеш згадати правда? 
— Як ви дізнались? – злякано поглянула та на незнайомця. 
— Він зробив усе аби вберегти єдину кровинку. – чоловік раптом зітхнув – навіть змусив тебе забути про себе, про те хто ти є. 
— Ви так гарно розказуєте все… Але імені свого так і не назвали. 
— Якщо я назву його тобі, чи будеш ти слухати мене? 
— Це залежить від того, як ви будете поводитися. – дівча поводилося впевнено, хоч серцебиття було пришвидшеним. 
— Звучить так, ніби це не я переслідував тебе, а ти мене дитинко.
— Тож, ваше ім’я пане підозрілість? 
— Моє ім’я Скар. Так і запам’ятовуй. А тепер, пора нам переміститися в інше місце. Тут нас скоро знайдуть. І тоді будуть проблеми вже куди більшого масштабу. 
— Які ще проблеми? Через що? 
— Через моє нелегальне існування та перебування у місті. 
— То ви ще й правопорушник? 
— Я просто претендент на смертельну кару. – Вимовив той з невинною посмішкою на обличчі. 
— І через що вас хочуть стратити? 
— Лідер бунту, опозиція повстанців, справжній дракон утікач. Чи потрібно пояснювати поглиблено що це все означає? – Після посмішки прийшла серйозність, а її знову замінила жартівлива манера мовлення. Це дуже сильно напружувало молоду химеру. 
— Обійдуся. – дівча змахнуло рукою, і так відчуваючи що вляпалася не на жарт. Але цікавість яку пробудили його слова про батька не давали їй спокою, та не хотіли дозволяти дивному чоловікові який з’явився так неочікувано тепер з її життя безслідно зникати. Він міг дати відповіді на її найпотаємніші запитання та можливо здійснити її бажання. 
— Тоді ходімо. У нас вже на хвості сидять. Не хотілося б ще й лицарями ордену махатися тут на мечах та кулаках. Нинішня молодь занадто сильна, та ще й не чесна у боях. 
— Хто відправляє лицарів за втікачами? Цим зазвичай займається гільдія з розшуку… 
— Вся нечисть цього гнилого світу. І скоро ти дізнаєшся ще і їхні імена.