Розділ 1. Химера Айверів

    Кожен світанок дарує надію,
                                                                                         що новий день буде кращим.

— Бріель… 
Десь, в одній з найвіддаленіших спалень велетенського будинку Айверів, тихо трясли спляче тіло молодої дівчини яка лежала у ліжку, одночасно ще й гукали ту на ім'я. 
— Бріель! 
Тряхнули тіло трохи сильніше. Але реакцій не було від сплячої красуні й досі. Обличчя так і продовжувало бути беземоційним та навіть, на перший погляд, мармурно блідим через розташування ліжка одразу під вікном, а губи більше нагадували вже вишневий відтінок замість звичного рожевого. 
— Габріель прокидайся! 
Важка рука сокімнатниці вдарила сплячу по плечу з голосним тріском, намагаючись тепер вже силоміць витягти ту з фази глибокого сну. 
Дівчина із чорним волоссям та пурпурними очима підскочила від раптового удару та переляку, що це не рука, а якась холодна зброя яка вбиває її. Панічно оглядаючись навколо себе та жадібно хапаючи ротом повітря через нерозуміння де знаходиться та що сталося, вона побачила свою розгублену сусідку по кімнаті. Вивчаючи вираз її обличчя, вона констатувала, що знову не прокидалася з першого разу на поклик. І це збентежило молоду химеру. Кожне її пробудження ставало все важчим та важчим. А подіне було поганим знаком для таких як вона. Поступово, ще поки людиноподібна вона, перетворюється на монстра який живе за стінами. 
— Пробач Алісо. 
Сідаючи у своєму ліжку промовила сонно дівчина, намагаючись згадати свій сон, таким чином намагаючись розгадати причину затримки пробудження.
Перед очима розмито маячили пустеля, знищена стіна та повсюди розгулюючі монстри, розтрощені вщент вежі стовпів. Фаустенд було стерто з лиця землі. Вже в котре вона бачила цей сон. 
— Вже вкотре рятую тебе. Скоро почну брати за це плату та розбагатію. – зашипіла незадоволено та, хапаючи чорноволосу за руку й стягуючи з ліжка, хоча приховувала за такими агресивними діями переживання та частку паніки. Якось, мабуть, їй не дуже хотілося зустрітися одного дня з мерцем на сусідньому ліжку – Пані Айвер хоче тебе бачити. І негайно. Тож не грайся цього разу і не тягни резину. Я будила тебе понад п’ять хвилин. Сама знаєш яка хазяйка нетерпляча. 
— Знову та змія. – Зітхнула сонно молодша, переводячи ще досі розгублений погляд на відчинене вікно. Дихання її поступово уповільнилося та нормалізувалося, а область серця припинила дивно поколювати, коли вона побачила синє небо та невинні білі хмаринки які плавно пересувалися завдяки вітру. На радість, це не був період кривавого неба, тому паніка яку наганяв сон, легко можна було подолати. 
— Краще прикуси язика поки ще тебе його не позбавили. Я вже тебе вчила що…
— І у стін є вуха. Я в курсі. – Перебила подругу чорнява, ще й незадоволено крутячи очима поки договорювала репліку замість неї. – Але нічого не можу із собою вдіяти. Ніколи її не любила. І про це знає навіть вона сама. 
— Як риєш собі могилу, хоч мене туди не затягуй. Моє життя мені дороге. – Єдина подруга, яка радше бажала прикидатися на публіку звичайною сусідкою по кімнаті та не більше, навіть по при свої слова, завжди допомагала та вигадувала всілякі виправдовування ризикуючи власною шиєю, тільки аби лише Бріель могла вийти сухою з води. 
— Не хвилюйся Лісо. Тебе за собою я не потягну. А якщо що, то випхаю з останніх сил, навіть розуміючи, що сама там і зникну. 
— Так-так. Звісно. – Золотокоса красуня з таким же кольором очей зітхнула, накручуючи локон на свій палець – Хутко вмивайся. Нам пора вже спускатися. – жбурнула та у Габріель рушник, відчиняючи перед нею двері до ванної кімнати. 
— Гості є? – Перш ніж зникнути за дверима поцікавилася головна пропажа року. 
— Є. – Дала коротку відповідь Аліса, починаючи ритися у шафі Габріель аби прискорити процес зборів. 
— Шкода. 
Наявність гостей завжди дорівнювала натягування більш розкішного одягу на публіку, а він як правило ніколи не був комфортним, хоч і виглядав гарно, стримано, але одночасно ще й вишукано. 
Габріель завжди була відстороненою від дівчини із якою мала жити в одній кімнаті, навіть по при її постійну підтримку та порятунок перед головою родини. 
Аліса була єдиною представницею клану змій, яка погодилася прийняти у свої стіни справжню химеру з клеймом рабства та не дивилася зверхньо або з огидою на напівкровку сирітку. І бодай за це, Бріель дослухалася до вмовлянь подруги, та робила те про що та просила без зайвих слів. 
Такою була її подяка за прийняття. 
* * *
У той день, коли Габріель знайшли в обіймах мертвої матері, їй було всього чотири роки. Жінка важко захворіла поширюваною хворобою скам'яніння після народження донечки, оскільки її організм був надто ослаблений. До того ж вона швидко піддалася недузі через свою належність до людської раси. Не маючи ані довголіття, ані привілеїв як живучість та сильний імунітет, вона все ж спромоглася не тільки виносити, а ще й народити дитину від чоловіка з клану звіролюдей та навіть прожити декілька років.
Замерзаючу під шаром снігу Бріель, помітила охорона клану змій під час вечірнього патруля, та повідомила про це місцевого вельможу, одного із п’яти стовпів, Генріха Айвера та його дружину Аїшу. Чоловік дивно споглядав на знайдену у нетрях дитину, а потім силоміць вириваючи з мертвих рук матері, забрав у свої теплі, живі обійми, окутуючи у власний фамільний плащ. З незрозумілих причин, вони прийняли рішення забрати брудно кровне дитя до себе та виховати, навіть даючи їй прізвище Айвер, цим самим визнаючи химеру членом родини та спадкоємцем за відсутності кровних дітей. Це було рішення, яке ніяк не бажало приймати чистокровне суспільство, а головне, сама дружина Генріха була розгнівана за такий безглуздий вчинок. 
До десяти років, Бріель здавалася звичайною химерою без аби яких кланових ознак. Але на свій одинадцятий день народження вона проявила здібність гіпнотичного лялькарства, завдяки чому й стала головною прикрасою та ганьбою клану одночасно. Гордістю, бо розвинула унікальний різновид гіпнозу який був притаманний одиницям, а ганьбою, бо все ж химера так ще й з людською кров’ю у жилах. 
Після таємничої смерті Генріха, життя дитини химери повністю перевернулося з ніг на голову. Чоловік, який любив дитину як рідну та виходив із нею навіть на публіку називаючи своїм пташеням, обдаровував подарунками та одягав як дорогоцінну ляльку на яку не шкода і життя, а не те що статків, покинув її, цим самим залишаючи бідолашне дитя на самоті з темрявою, та зміїним кублом у яке сам її й привів. Аїша не приймала дівчинки ні тоді, ні пізніше, а смерть чоловіка нарешті дозволила їй зробити те, що вона так довго хотіла: Познущатися над бідолашною дитиною, та покласти на її шию клеймо напівкровки слуги. 
Габріель не мала тоді сил протистояти. Але дала собі обіцянку колись вдарити у відповідь своїй кривдниці та вказати на її місце, бодай за для світлої пам’яті того, хто її прийняв та полюбив. 
* * *
Одягаючи білу блузку із пишними рукавами зі спуском на плечах та на верх корсетну жилетку чорного кольору, а до них чорну довгу по щиколотку спідницю з масивним взуттям, розпускаючи волосся й розчісуючи його, вона була готова. Татуювання клану Айвер немов проклята печатка прикрашала всю її шию. Одноголова змія поїдаюча власний хвіст, та обіймаюча одразу дві троянди кольорів червоний кардинал та королівського синього. А навколо шиї немов петля був вибитий ланцюгоподібний малюнок, який обвивав ті самі троянди. Він поєднувався із сімейним гербом, та означав символ рабства. 
Клеймо, яке неможливо змити. 
Проходячи крізь довгі коридори головних апартаментів, сусідки по кімнаті здебільшого ніколи не розмовляли між собою, хоча часто проводили час у двох або кудись мали ходити у парі. По при таємну дружбу, вони обидві знали, що кожен крок контролюється, а слово прослуховується та докладається голові яка виносить досить жорстокі вердикти «за для порядку та доброчесності у домі». 
Бріель неодноразово вже втрапляла у ситуації котрі доводили Аїшу до сказу й вимушували страждати химеру. Велика кількість шрамів та побоїв приховували здебільшого темні шари одягу, та масивний матеріал який вона носила у відсутності гостей у домі. А довге густе розпущене волосся маскувало часто розбиту брову чи губи, або ж синці на пів обличчя від тяжкої руки Айвер. 
Мабуть, можна й не пояснювати ненависть химери до своєї господині, вже лише базуючись на пережитому. 
Великі білі двері тихо відчинилися після стуку. За невеличким столиком із двох боків розмістилися дві ділові персони. Леонь’я Леонелія та Аїша Айвер. Дві голови родин та тим самим двоє із п’яти стовпів Фаустенду. 
— Нарешті ти тут Габріель. – незадоволено пролунав голос Айвер з дивану. Старша змія так і хотіла, мабуть, розкинутися декількома словами. Але прикусила язика через гостю перед якою завжди потрібно утримувати «ідеальну картину», адже характер тої дійсно можна було вважати ангельським. 
— Пробачте моя пані. Мені щось сьогодні зле із самого ранку. Ледь зібралася із силами. – Притворною жалібністю, але все ж таки огризнулася чорноволоса. Коли на неї підвищували голос або ж шипіли, у відповідь вона завжди прикидалася бідною та нещасною аби уникнути конфлікту та підкорялася кожному вибрику. Хоч це й не завжди допомагало, але все ж таки при гостях рятувало від головного болю через крик або бажання задушити через клеймо раба яке діяло дистанційно, варто було лише голові дому побажати рабу смерті. 
— То це і є твоя улюблениця? Дійсно гарна. Чутки не брешуть. 
Похвалила химеру жінка. Її золотисті пасма були акуратно вплетені у косу яку прикрашала діадема з металевих квітів, а сині очі виблискували немов дорогоцінні камені. Одяг був стриманим, але неймовірно гарним. Спідниця довжиною у підлогу з вирізом по ліву ногу, а зверху тіло скрашував топ з вишитими візерунками сонця й гриви лева, та медальйон, що звисав на її тонкій шиї. На плечах невимушено лежала напівпрозора накидка. 
Ось чия краса насправді змушувала затамувати подих. 
— Всі химери красиві за натурою Леонь’я. Тож не надягай їй на голову корони. А то ще зіб’ється зі свого шляху. – Айвер неначе відкинула свій поганий настрій, одразу посміхаючись, адже змогла принизити Бріель хоч якимось способом. – Але все ж користь з неї буде. Вона може допомогти нам у нашій справі. Я тобі вже розповідала за її талант. Спів відволікає людей від основної небезпеки. Поки вони чують Габріель, не розуміють що падають під її контроль та стають ляльками у невинних рученятках. Ми підкоримо їх рівно настільки, щоб підписати той чортів документ та знести стіну між нашими територіями. 
— Я досі не впевнена… – Левиця відкрито сумнівалася у тому щоб слухати Аїшу. І не дарма. Довіряти змії, це теж саме, що рити собі яму власними руками, а потім і стрибнути туди, та себе закопувати. 
— Як там Аслан до речі? 
Раптом погляд змії став холодним, а голос немов отруйним. Нещасна голова дому Левів зблідла як лише почула чоловіче ім’я. 
— Брат… Він поки що спить. – зім’ялася та у своєму кріслі опускаючи голову, та трохи ретельніше накриваючи себе накидкою. Вона почала нервувати, і мова тіла про це свідчила як тільки могла. 
— Досі? Як дивно. Я гадала його пробудження станеться куди швидше. Йому ж наче краще було… – Аїша трохи нахилилася вперед та понизила свій голос – Поки ті Совенята не прийшли провідати його. 
— Йому явно краще. Скоро він прокинеться та всі дізнаються про правду того дня. Хто саме отруїв його та чому. Весь світ почує. І Сови тут ні до чого. Вони допомагають нам від самого початку. – Леонь’я немов на долю миті набралася хоробрості, хоча ніколи силою духу на справді не виділялася. 
— Ми, Стовпи, віримо у його одужання. 
Аїша прикидалася щасливою від слів Лео. А от Габріель, котра знала старшу змію не перший рік, бачила сценічність у її міміці та навіть інтонації. Айвер явно злило те, що левиця показує зуби та набирається впевненості та хоробрості з кожним місяцем, починаючи відверто копати під неї, шукаючи приховані скелети. Леонь’я починала підозрювати, що Аїша щось приховує. А Габріель знала що саме. От тільки через клеймо раба сказати не могла. Бо одразу зустріне свою кончину. 
— Але доти, нам треба залишатися разом. – Змія продовжувала невимушено посміхатися.
— Я… Мабуть, ти маєш рацію. – кивнула золотоволоса. 
— Ми ж подруги моя люба. Я підтримаю тебе стільки скільки потрібно. Можеш і не сумніватися у моїй вірності тобі. Ми, клан змій, завжди вірні тим кого приймаємо. 
— Так. – Сором’язлива Леонь’я посміхнулася. Бріель стало її дуже шкода. Бідолашна левиця, мабуть, і гадки не мала, що намотує на свою шию петлю, а Аїша от-от штовхне ногою той зловісний стілець який і так хитається під її ногами. 
— Пропоную послухати мою пташку. Звісно ж без активної здібності. Вона заспокоїть твої нерви. А то бачу, ти надто стомлюєшся останнім часом. Це шкодить здоров’ю. 
— Було б чудово. Я багато чула за янгольський голос із дому Айвер. 
— Тебе не розчарує те, що ти зараз почуєш. – Змія, посміхаючись поглянула на молоду химеру, кінчиком своїх пальців торкаючись власної шиї. Це було попередження від неї, не думати навіть пустувати. І Бріель це вловила. – Заспівай нам, будь ласка. 
— Як вам буде завгодно пані. 
Габріель ледь помітно скривилася, але все ж набрала до легень трохи повітря аби прочистити горло та взяти ноту для пісні. Ніжний голос пробирав до кісток, а на шкірі слухачів з’являлися приємні мурашки. Вона завжди обирала мелодії які звучали якомога спокійніше, та протилежали її внутрішньому стану. Дівча співало про кохання, любов, тепло, підтримку, прекрасне світле майбутнє, про весну. А на ділі ж її душа була мертва, любов не відома, зрада та біль постійними, а в серці панувала вічна мерзлота та ненависть. 
І буде не один єдиний день,
Коли побачимось ми знову під зорею.
Та на весні станцюємо із вітром,
А далі лиш огорне нас кохання.
Доспівуючи останні рядки пісні, Ада глянула на задоволене обличчя Аїші, та заворожену Леонь’ю. І подібна віддача розчаровувала її з середини. Їй знову довелося догоджати змії яку вона хотіла б радше вбити аніж визнати зведеною матір’ю, яка таврувала її рабинею одразу ж як помер чоловік. 
— І справді наче янгол. Давно не чула такого чистого звучання. Вона б гарно звучала у хорі. Я чула, церква якраз набирає нові голоси. Свята особисто взялася за це. 
— А ще й коли здібність активує, це взагалі безпрограшний варіант моя люба. 
— Гадаєш, у неї вистачить сил підкорити Стовпи? 
— Дитина натреновувала цей дар роками. Тож мусить впоратися. 
— Скільки їй років, що сила по твоїм словам така потужна? 
— Це не має значення. Головним є лише результат. 
— Оу…
Леонь’я була здивована подібному холоду що до Габріель, яку ще секунди тому так перехвалювала Аїша. Левиця одразу зрозуміла, що ту люблять лише на публіку, а тримають саме у маєтку виключно через рідкісний дар. Інакше, вона б була десь на полігоні.
Леонь’я невдовзі покинула вежу одного із п’яти стовпів, цим самим знову кидаючи у морок все зміїне кубло. 
Габріель продовжувала мовчки стояти у кабінеті Айвер, та слідкувати за кожним її кроком. Чомусь молодшій здавалося, що один кліп очима, та вона пропустить цілу склянку яка летить у її напрямку. Якщо пощастить, та хоч буде порожня, а не з кип’яченим чаєм або кавою як минулих разів. 
— Габріель! – Гукнула зелено волоса жінка ледь не випльовуючи справжню отруту. Не озброєним поглядом було видно наскільки та чомусь розлючена. 
— Так моя пані? – Невимушено відгукнулася химера. 
— Що це було гидке ти каченя? 
— Що саме моя пані? 
— Твоя нахабність. Тобі якомога ідеальніше потрібно виглядати в очах інших стовпів. А ти… 
— Як і звучав ваш наказ раніше, я відповідала лише заготовленими вами на перед відповідями. Не розумію вашого гніву моя хазяйко. – Габі тримала голову опущеною, а поглядом спостерігала за підлогою. Ні, вона не боялася. Просто уникала можливого. 
— Чому запізнилася на справді? Кажи як є та не думай навіть брехати.
— Не змогла прокинутися. – відповіла та тихо та чесно. 
— Пф! – Посміялася Айвер – Не змогла? Чи не мала бажання? 
— Я дійсно не могла пані. Мене там щось неначе тримало. Моя сокімнатниця може підтвердити. – подумки химера вибачилася за те, що згадала за існування єдиної подруги. Але алібі є алібі. 
— Що ти бачила? – раптом погляд змії став порожнім та холодним. Ніби вона знала про сенс такого «сну» більше аніж сама бачуча. 
— Порожнє місто. Ні душі. Лише тихий гул вмираючої землі та червоне небо, покрите густими хмарами. Монстрів які розгулювали навколо. 
— А стовпи? 
— Їх також не було видно. Місто виглядало неначе покинуте. Мертве. Відчуття було таким, неначе місто перетворилося на поле бою та програло війну із самим Богом. 
— Іди геть. – тихо прогарчала жінка, вже відвертаючись від дівчини. 
— Перепрошую? – Здивувалася темноволоса. Зазвичай так швидко її не відпускали. 
— Геть із мого кабінету. Йди та виконуй свою роботу. 
— Леді Сафіра не давала мені доручень на сьогодні. Говорила я буду вам прислужувати. 
— Тоді зникни з вежі до заходу сонця. І запаху твого чути не хочу у стінах. Вже голова обертом від однієї твоєї присутності. 
— Як вам буде завгодно моя пані. 
— Звали вже. 
Жінка махнула рукою у бік дверей, відступаючи до свого панорамного вікна звідки було видно всі вежі міста. 
Габріель помітила лише легку паніку у міміці та рухах Аїші. Коли та нервувала, то завжди кусала нігті. Цю ж звичку перебрала і химера з дитинства поки була поруч із жінкою яку колись чомусь вважала матір’ю. Саме через запозичені звички, стиль одягу чи публічну поведінку, часто хтось помилково вважав химеру ученицею головної зміюки якщо не знав, що вона прийнята сирота яку ненавидять. 
Габріель не любила залишатися одна у кублі яке мало вважатися її домом. Смерть попереднього голови все змінила до невпізнанності. Світлі стіни змінилися на темно зелені та чорні, а приємні на дотик матеріали з яких виготовляли як предмети декору, так і одяг для прислуги, також замінили на жорсткі тканини та додали нікому не потрібні мереживні вставки. Одяг дівчат які до цього сміливо могли одягатися яскраво у блузи та спідниці, розпускати своє волосся та посміхатися, тепер були вимушені ледь не у військових уніформах по будинку находжувати, так ще й волосся ховати або обрізати під каре. Аїша бажала бути найпрекраснішою пані вежі, тому всі інші мали поступатися по при свої особисті бажання. 
Змія не могла слугувати в іншому домі через підвищений ризик народження нової химери. А ці створіння як правило, були не Божим творінням, а саме прокляттям яке той не визнає.
Злі погляди навколо, переляк від однієї присутності, або ж очі котрі пожирали її через проклятий талант. Габріель почувалася маріонеткою в руках дому Айверів, але зробити з цим аби щось, вона не могла. 
Покидаючи темні коридори будівлі, вона опинилася у великому дворі. Він був весь покритий товстим шаром сірого бетону, були відсутні аби які живі квіти чи дерева, а по центру стояла одна лишень статуя, яку й так давно вже знесли б якби не зображена на ній перша свята діва. 
А от химера навпаки, чомусь любила цю фігуру. Її витончені риси, невинність, спокій який був навколо неї. Габріель любила розмовляти з нею. Вимовляти те, чого не могла у домі. Їй здавалося, що це єдине місце де її не почують. А якщо й почують, то пробачать. 
— О Діво… Якби ж ти могла заспокоїти Аїшу бодай раз… Або ж дати мені знак як врятуватися звідси. Це важко. Бути ніким та одночасно прикидатися кимось. Шкода, що тебе нема. Можливо, ти б змогла вказати мені на вірний шлях… 
Габріель склала руки у молитві, та щось тихо нашіптуючи собі під носа, лише кивала. 
А коли вже покинула «сад» та пішла до напрямку воріт аби піти до міста, на плече статуї всівся білий метелик, розмахуючи своїми тендітними крилами.
Мабуть, це і був знак?