Пролог

У часи, коли ще не існувало життя окрім Божественних постатей десь між небуттям та всім, зі сльози Богині вигнанниці Лорелей народився маленький та слабенький дух. Він не був першим творінням, і мабуть, не був би й останнім, але саме на ньому і має зупинитися розповідь через матір. Дух цей не виділявся особливими уміннями, не мав навіть голосу аби щебетати пісні, та й взагалі був створений з марень про неможливе… Кохання. 
Тому духові було притаманним лише прекрасно слухати. Він засинав під плач, прокидався від скиглень, та з часом так звик до своєї ролі, що тиша з боку матері Богині занепокоїла його, на перший погляд, порожню та безцільну душу. 
Богиня, якій не судилося бути щасливою з причини вигнання через неприпустимий гріх жадоби, подарувала маленькому духові ім’я Одера. Він став для неї справжнім сином, якого та забрала у вічну подорож між зірками після клейма вигнанниці. Вона його навчала як вчитель, ділилася знаннями, годувала власними мріями та бажаннями про світле майбутнє, розповідала про кохання та справжні почуття, які за її словами, були непритаманними справжнім Богам котрі любили лиш себе самих. Маленький дух ріс на бажаннях матері Богині. І одного дня, в душі спалахнуло бажання стати кимось для когось. Не учнем, не сином… Творцем та захисником. Батьком. Люблячим та терплячим якою була Лорелей. 
Але він був духом, не Богом. Тому вважав, що може бути все ж таки лише сином, допоки матір Богиня цього бажатиме.
Свій біль з часом він передав матері, а та, жаліючи своє творіння, подарувала частинку своєї сили через подих. Одера став цілісним. Вперше живим, із власним серцем що б’ється у грудях, тілом яке може відчувати тепло чи холод, душею яка може дійсно боліти або любити, а не лише повторювати за Лорелей, використовуючи слова чиїх значень не міг повноцінно відчути. 
Радості духа не було меж. 
Одера прагнув створити подарунок матері Богині аби подякувати їй за таку щедрість. Вклав той дріб’язок сили що мав, створив маленьке пухнасте створіння з гострими вушками, чотирма лапами та довгим пухнастим хвостом, великими світлими очима, маленьким носиком, довгими вусами, та подарував його їй. Матір побачила потенціал у своїй дитині яку створила та одразу ж визнавала, та з часом, усвідомлюючи, що дух більше стає схожий на неї, але більш впевнений у собі та тому, що хоче, віддала йому свої сили повністю, сама обіцяючи перероджуватися в обліку святої у світах, які Одера колись створить. 
Так, вона заприсяглася допомагати, та підтримувати разом із сином те, що їм вдасться створити, а потім розчинилася немов згасла зірка, лишаючи після себе зірковий пил, як часточку душі. 
Дух став Богом, а творець його пилом, який утворив перед ним зірковий шлях по якому той рушив, на пошуки ідеального місця. 
Ступав він довго, допоки не усвідомив, що тепер один. А таке не входило у його плани. І саме тому, колишній дух, а нині Бог, прийняв рішення створити світи де буде кимось. Саме так як він і хотів, і так, як бажала матір. Емоційні світи, де творіння будуть знати, що таке любов. 
А все за для того, аби втамувати свою жадібність. 
Бог Одера створив одразу декілька світів, що булли переповненими різноманітними видами флори та фауни, рас, часових розвитків, та єдине, що об’єднувало їх між собою це віра у єдиного творця яку він вклав у них від народження. 
Бог пишався тим, що створив. Милувався творіннями, подеколи допомагав народам які сам же й створив, посилаючи до жителів «святих посланців», або ж іншими словами, ті самі піщинки які залишилися від матері Богині Лорелей. Це зазвичай були представники рас різних кастів, яких Одера благословляв ще в утробі матерів. Зазвичай ці святі мали місію допомагати королям у розв'язаннях дипломатичних питань, лікувати хворих коли медицина була безсила, підіймати віру якщо та гасла у серцях. 
Благословенні, як правило, народжувалися раз на п’ятдесят років аби встигнути навчитися у попередника всьому що мають знати, та потім провести в останню путь погаслу душу та стати новими святими. 
Але одного дня, благословенні у всіх світах припинили народжуватися. 
Бог світів раптово сильно ослабнув, і більше не міг поміщати піщинки з зоряного шляху в обраних ним людей. Сили почали покидати його швидко, і він зрозумів, що було помилкою одразу створити так багато. Тож прийняв рішення об’єднати світи в щось одне, могутнє, цікаве та дивовижне за для того аби мати змогу втримати там життя за яке так тремтіла душа. 
Тоді то й з’явився світ, який отримав ім’я Пеонорія. 
Землі світу були розділені на континенти, де на кожному було для життя все необхідне: вода, родюча земля, тварини яких можна перетворити у домашніх, зелень котру можна вживати або ж використати для посіву нових жнив, теплий клімат та мінімальна кількість катаклізмів по типу штормів, землетрусів, наводнень, які лише гартували тамтешнє життя. Кожен континент також мав свою власну географічну назву та особливість:
Землі Ельфів – Касторія – Континент лісів 
Землі Фей – Феєрія – Континент дощів
Землі Гномів – Гордерія – Континент пісків
Землі Орків – Родерія – Континент гір 
Землі Людей – Фастія – Континент Рівнин та морів
Землі Звіролюдей – Химерія – Континент вічного льоду
Кожен вид мав власні сильні та слабкі сторони. Хтось мав потужну оборонну силу, дехто міг чаклувати, були ті хто використовував природні ресурси та мав прямий контакт з природою, а були й ті хто просто мав високий інтелект на стільки, що міг зрозуміти навіть те, що не могли інші. 
І через це, мир та злагода панували навколо. 
Але одного дня, коли великий Бог заснув після народження нової святої діви, а місяць став червоним немов политий кров’ю, у серцях людей загорівся вогонь. Пекельний, жагучий. Вони побажали собі більше земель через раптове зростання населення та нестачу харчів які добувалися на жнивах. Жадібність людини розпочала війну. 
Першими пали найменші, хоч і не найслабші, Феї. Ельфи усіма силами намагалися допомогти сусідам, але хоч і були більш войовничим народом, все ж також програли проти людей. За один десяток років, людство отримало ще два континенти собі, розміщаючись тепер на трьох великих клаптах. Землі Касторії, Феєрії та Фастії стали об’єднаним континентом, та найменували себе у Карідерію. 
Орки, бачачи феєричний успіх на їх погляд слабаків людей, також забажали більшого. Але Химерія була далеко, а Карідерія тепер стала могутня. Тож і обрали вони свою жертву Гордерію та змовившись з людьми, винищили нещасних гномів, гадаючи, що отримають їх території собі, бодай у п’яти десяти відсотках від повного округу. Але людський розум був хитрішим і ще більш жадібним, та переможена земля знову дісталася їм цілком та повністю. А вимучені війною орки вже без бою підкорилися, та віддали свої землі, підписуючи мимоволі рабський контракт. 
Єдиний континент про який за всі століття війн того часу не було чути, так це Звіролюди. 
Їх походження завжди було таємницею для звичайного люду, але водночас їх сила, міць, розум, розуміння були поза межами уяви та приводом для заздрощів. За спостереженнями людей, звіролюди виділялися тою чи іншою тваринною рисою до якої відносилися. 
Вовки – мали гострі зуби та вовчі вуха, характерний хвіст. А головне, вони виділялися надмірною сміливістю, відданістю та силою котра була не притаманна іншим кланам. Їх, мабуть, жителі Карідерії боялися найбільше. 
Коти – мали котячі вуха, хвіст та очі із загостреними зіницями. Здебільшого їх називали кмітливими мовчунами та гравцями тіней. 
Змії – біла шкіра де на тій чи іншій частині тіла виднілися ще й додатково відмітини зміїної луски. Їм було характерним мати хитрість, спритність та уміння дипломатичним шляхом знаходити найбільш вигідне для себе становище. Часто обманом. 
Ворони – здебільшого завжди мали темні очі та біле немов сніг волосся. Гострі кігті які навіть після зрізання швидко відростали. Дехто мав пташине пір’я на руках. Їх расі було притаманним постійне жадання всім керувати через інших. Вони славилися тіньовим володарюванням. 
Сови – Справжні королі ночі. Гострий зір, чудовий слух, тваринні інстинкти полювання. Візуально, мабуть, вони залишилися більш близькими до людей, але знання їх базувалися на столітній мудрості. Їх виділяло довголіття.
І їм подібних було ще багато. 
Але все ж таки найбільш людяною зовнішністю виділялися саме дракони, що віддали свою сутність заради жителів Химерії, створюючи святилище з духовним кристалом який захищав їх від зовнішніх вторгнень. Дракони прагнули миру, та вмовляли всі інші родини підтримати їх. Ну а звіролюди, вже вдосталь наслухавшись про звірства людей, не дуже квапилися дружити. 
Люди запропонували мир звіролюдям першими, намагаючись хитрістю відібрати те, що ще не належало їм. Землі де панував холод, континент де сніг міг випадати навіть влітку. Звісно ж, не всі королівства звіролюдей були задоволені рішенням своїх правителів підіграти людям та підписати дружній контракт.
Але навіть ця примарна довіра та самопожертва не змусила набратися розуму види. Королівства людей та звіролюдей пожили у мирі та злагоді не так довго, як бажалося. Буквально декілька століть змусили два єдиних тепер народи розсваритися, та почати війну один між одним. 
Звісно ж сили були не рівними від самого початку. Звіролюди швидко взяли верх на передових лініях фронту та заволоділи більшістю земель. Люди стали рабами, а бунтівники мерцями. Хто пручався був вбитий або ж засланий у табори для примусової праці, або відправлявся до знатних домів та починав служити тамтешнім вельможам до самої смерті без права на свободу.
Люди, які були панами ледь не всього світу, осмілилися напасти на істот котрі не мали бажання віддавати свого та навіть попереджали про летальні наслідки. І через власну жадібність, в кінці стали ніким. 
Землі Всіх континентів об’єдналися у єдине ціле, та стали називатися Фонтерія, а центром їхнім стало могутнє місто Фаустенд, яке було побудоване ледь не на кістках та крові інших народів. 
Нерідко після цього почали народжуватися й так звані химери. Сюди враховувалися всі живі організми, у чиїх венах текла змішана кров. Так називали тих народжених, чиїми батьками були людина та звіролюдина. А пізніше, навіть клани звіролюдей почали мішати власну благородну кров з іншими родинами, створюючи куди більш небезпечних химер аніж людиноподібна, котра могла народитися без здібностей. 
Клани також помітили, що химери здебільшого сильніші за звичайного однокровного, тому їх почали або завербовувати до окремих штурмових бригад вже змалку, відбираючи від батьків у віці шести років, або ж винищували, щоб уникнути бунту ще при народженні за відмови клеймування як військовий воїн. 
І саме у такі часи, прокинувся Бог. Побачивши, що стало з його ідеальним світом, гніву та розпачу його не було меж. Він хотів створити світ де буде любов та мир, а натомість його слабкість породила ненависть, злість, жадібність та скорботу з ріками крові. Одера хотів знищити все, переродити заново. Але розумів, що історія повториться, адже немає гарантій до того, що він не засне знову, а раси які створені ним, не пробудять у собі цих емоцій повторно. 
Тоді, Бог Одера через біль та смуток, наслав на Пеонорію хворобу скам'яніння, або ж іншим словом білу чуму, яка поступово винищувала все живе, та змушувала воюючі сторони загартуватися та об’єднати свої сили заради виживання. 
Саме через це і почали з'являтися так звані Стовпи. Родини чистих звіролюдей, що взяли на себе роль захисників, правителів, земних Богів, законооберігачів і карателів. 
Але між ними також постійно були сварки. Один клан завжди хотів витіснити інший, та це здебільшого закінчувалося повним винищенням або підкоренням якоїсь сторони. З причини мінімізації кровопролиття, слабші родини вже від початку піддавалися натискам та підкорялися законам сильнішого віддаючи право керування за мінімальну свободу у діях. 
Десятиліття, століття знадобилися, щоб нарешті побудувати більш стабільні закони стовпів, фіксувати роль того чи іншого керуючого клану, продумати чіткий план обмежень за для запобігання перехоплення влади тією чи іншою родиною. 
Саме завдяки цьому і з'явилися перші п'ять Стовпів Фаустенду які прийняв народ. 
Леви, Ворони, Змії, Вовки та Дракони... 
Дракони спочатку отримали роль головних суддів через самопожертву минулих поколінь. Їх обожнювали. Їх підтримували. І через це, страх чотирьох взяв верх. А ще, знову дала коріння жадібність. Драконів зрадили та звинуватили у заколоті та віддали наказ про винищення. Голосування було несправедливим від самого початку. Цей хід став причиною стовпів знову почати ворогувати між собою, та довіру запхнути у далеку кишеню. 
Закони порушувати було не можна через присягання на крові перед Богом Одерою, тому довелося швидко взяти когось на місце палого Стовпа та прикинутися невинними та відмолювати первинний гріх. Так і обрали мудрих Сов, які мовчки спостерігали спочатку за зрадою та вигнанням могутніх Драконів, пізніше перебрали на себе їх роль, а послідовно ще й у німій тиші дивилися за повільним падінням Фаустенду та прирікали йому швидку гибель через чорну душу якій не вистачало світла.