Глава 32

Ліка.

Я лежала на підлозі в туалеті на другому поверсі, обійнявши коліна руками, ковтаючи гарячі сльози, що безупинно котилися одна за одною. За дверима чулися легкі кроки – це Кіра вкотре проходила повз двері. Постоїть послухає, запитає чи все гаразд і, не почувши відповіді, знову відійде на кілька хвилин. Потім повертається.

Хвилюється. Напевно, щось відчуває. Це неможливо не відчути. Щось таке похмуре, відчайдушне, задушливе, нависло наді мною важкою свинцевою хмарою. Воно було майже тактильним, його болючі вібрації розносилися навколо, просочуючи кисень, просочуючи кожен кут цього прекрасного будинку.

- Ліка… - знову почувся обережний голос за дверима. – Відкрий будь ласка. Ти мене лякаєш своєю мовчанкою. Не змушуй мене виламувати двері.

Чуйна Кіра. Добра Кіра. Прониклива.

Все знає. Все бачить. Все відчуває. Вона стала мені справжнім другом за ці два тижні. Вона дала мені таку сильну підтримку, я навіть не знала, що така може бути. Вона постаралася зайняти кожну вільну хвилину мого життя, щоб у мене просто не було можливості думати, згадувати, тужити про нездійснене кохання.

Тільки завдяки їй я справлялася. Вона впустила мене у свій дім, дала притулок, довірила мені свого сина. Прийняла, як рідну. Це вона занурила мене з головою в нові турботи, нові знайомства, нову роботу.

І тільки тому я справлялася.

Так, мені все ще було боляче. Я сумувала. Серце рвалося до нього, вмовляло повернутись, дати нам ще один шанс.

Не слухати своє наївне сердце було так тяжко. Не згадувати хлопця - майже неможливо. Коли кожен сон – про нього. Та й не тільки сон, а кожна думка.

Цей опір, ця боротьба зі своїми почуттями вимотувала, пожирала зсередини, відбирала сили. Але я була зайнята, а зайнятій людині переносити свої страждання трохи легше.

Подумати тільки, я думала, що страждаю. Страждання ці здавались якимись благородними, навіть піднесеними. Романтичними. Я боялася їх, боролася з ними, і водночас берегла та плекала. Вони були важливими. Цінними. Вони були частиною мого великого кохання.

Я думала, що мені було боляче. Але я так помилялася. Боже, як я помилялася.

Це були дрібниці, сущі дрібниці в порівнянні з тим, що діялося в моїх грудях зараз.

А зараз там було пекло.

Господи, за що? Навіщо ти так зі мною? Навіщо ти ставиш мене перед таким, найжорстокішим, найжахливішим у моєму житті вибором? Навіщо ти даєш мені випробування, які мені не винести?

Навіщо ти перетворюєш те, що мало стати щасливою подією на такий страшний за своєю невчасністю епізод?

Як я маю з цим впоратися?..

- Ліка, я зараз увійду. - знову почувся приглушений голос Кіри, і слідом двері відчинилися ключем.

Дівчина увійшла, і побачивши, напевно, найжалюгіднішу у світі картину, одразу кинулася до мене.

- Господи, Ліко, - жахнулася Кіра, побачивши мене лежачою скрюченою на підлозі, - що з тобою? Тобі погано? Що трапилося? – заголосила дівчина, опускаючись на коліна та намагаючись повернути мою голову, щоб зрозуміти, що зі мною таке, і чому я валяюся тут на холодній підлозі біля унітазу.

Я не знайшла сили відповісти. Мовчки простягла тонку пластикову смужку.

Кіра подивилася на неї, наблизившись до очей. Потім перевела на мене погляд. І зітхання її було таким важким, сумним і довгим, що в пору було прямо зараз полізти в петлю: якщо життєрадісна Кіра вважала мою ситуацію сумною, то це насправді була катастрофа.

- Ну все, все, - погладивши мене по плечу, почала примовляти Кіра, - піднімайся, годі тут валятися.

Кіра з зусиллям потягла мене, змушуючи підвестися з підлоги. Закинула мою руку собі на плече, обняла за талію, і покрокувала так зі мною, наче тягла пораненого.

- Ходімо. Зараз вип'ємо чаю. Побалакаємо. Подумаємо разом. - Ласкаво говорила дівчина, таким тоном, наче втішала дитину. – Не можна замикатися у собі, особливо у таких випадках. Ти не одна…

Кіра продовжувала говорити заспокійливо та тихо. Коли ми проходили повз дитячу, погляд сам впав у кімнату, на граючого машинками Тихона, який, дзижчав і ганяв автомобілі в повітрі. Я зупинилася всього на секунду, кинула всього один швидкоплинний погляд, але комок, який одразу ж вирос в грудях, і свинцевим валуном підкотив до горла, змусив мало не навпіл зігнутися від болю, що наринув.

Тишка – милий хлопчик. Дуже тямущий для своїх років. Веселий, легко йде на контакт. Ми швидко потоваришували з ним. І я за ці кілька днів навіть встигла прив'язатись до малюка.

Він був чудовою дитиною. Гарним хлопчиком.

Завдяки своїм батькам.

Це вони дали йому життя. Це вони наповнили її всім, що він має.

Питання вибору не стояло перед ними. Хлопчик, напевно, був запланованим і дуже бажаним. Тільки завдяки їм він зміг з'явитися на світ і вирости в такого чудового маленького чоловічка. Тільки завдяки їм…

На ватних ногах я пішла вниз сходами, а сльози продовжували струмками литися з очей.

- Тобі страшно, я розумію. - Усадивши мене за стіл, коли ми нарешті спустилися на перший поверх, з участю зазирнувши в мої очі, простягла Кіра. – Я розумію твій біль… – додала дівчина, заходячись заварювати чай, і поглядаючи на мене з побоюванням, ніби боялася, що я зараз схоплю ножа та полосну їм по своєму горлу. Що ж, мабуть, такий у мене був вигляд.