Глава 27

Ліка.

Сьогоднішній день, як і вчорашній, я занурюю себе з головою у справи: в аптеці, потім у притулку. Але сьогодні повне занурення мені все ж таки не дається. Думки раз у раз вислизають, а почуття, що дряпають груди зсередини та стикаються в непримиренних конфліктах, не дають зосередитися.

Це просто нестерпно. Здавалося, що в мене в грудях виросло друге серце, і тепер одне – для злості та ненависті, а друге – для кохання. Їм тісно вдвох, вони сваряться, напирають один на одного, тиснуть, змагаються, розпирають грудну клітку, погрожуючи ось-ось перекрити кисень.

Вчора був момент. Точно був… Такий, що ні з чим не сплутаєш. Хвилюючий, пронизаний гарячими іскрами потягу та потреби. Здавалося, ось-ось… один рух і в голові розірветься салют. І нічого вже не буде, як і раніше. Все стане на свої місця, все буде як слід, як правильно. Присягаюся, він цього хотів. Я не могла помилитись. Він хотів мене поцілувати так само сильно, як і я його. Це здавалося таким природним, логічним. Таким правильним.

Але ні, він усе зіпсував. Як завжди.

Засранець просто не вміє інакше. На те він і засранець.

Та хоча… може й не треба інакше? Може безпечніше для мене залишити все як є. Не переступати межу, за якою на мене не чекає нічого окрім болю. Посміятися, пограти, занурити обличчям у багнюку – це його методи. Але не кохання. Кохання, побачення, стосунки – це не про нього. Із ним не буде просто. Не варто старатися.

Не переступай межу. Збережи здоровий глузд і своє серце, - обидва свої серця, - цілісними. Не будь наївною дурепою і тримайся від нього подалі.

Ці мудрі слова я вселяла собі протягом усього дня. Наполегливо і вперто, наче афірмації. І вони начебто навіть подіяли: впоравшись зі справами я не стала тягнути час і раніше вирушила додому.

Морально приготувавшись до зустрічі, озброївшись напускною байдужістю, як щитом, увійшла до квартири. Пройшла вглиб, у вітальню, потім на кухню, наче маршируючий солдат - натягнута, з рівною напруженою спиною, обережна. Але Вані вдома не було.

Видихнула з полегшенням – можна розслабитись ненадовго.

Спокійно прийняла душ, неквапливо повечеряла, і вирішила вирушити на пробіжку: у мене тепер було професійне взуття – таке гріх не вигулювати, та й тепер я відала правильною технікою, варто було б її потренувати та закріпити.

Незважаючи на давлячу на голову спеку, біг бадьорив, а правильна техніка і дихання, надавали впевненості і піднімали настрій. Я бігла і насолоджувалася, мені навіть вдалося викинути думки з голови, і поринути у щось на зразок медитативного стану. Але, на жаль, скоро мене з нього висмикнув знайомий веселий голос.

- А-а, сусідко. - Оббігаючи мене праворуч, вдоволено кинув знайомий блондин. – Прийшла сьогодні таки?

Я змахнула рукою на знак привітання, продовжуючи мовчати, щоби не збиватися з ритму дихання. Усміхнулася з ввічливості – цей його задоволений вигляд, роздута зарозумілість і впевненість, що прийшла я сюди заради зустрічі з ним, а не заради самої пробіжки, дратували і не дуже сприяли спілкуванню. Я чудово почувала себе на самоті.

- Як тебе звати? - Прилаштовуючись поруч і продовжуючи біг у моєму темпі, спитав хлопець.

- Ліка. - Неохоче видихнула я, розмірковуючи як би так потактовніше попросити його відвалити.

- А мене – Михайло. – бадьоро кинув Михайло. - Ти японка? Китаянка? – додав безцеремонно.

Я навіть збилася з ритму, трохи розгубившись.

– Я громадянка України. - Видихнула роздратовано.

- А ну зрозуміло. Але в тебе така... незвичайна східна зовнішність, - зауважив хлопець, і втупився в мене з очікуванням, ніби розраховуючи, що я почну пояснювати природу своєї зовнішності і розписувати йому все своє генеалогічне дерево. Я промовчала, трохи прискорившись. Може, так зрозуміє, що я хочу від нього відв'язатися...

Але Михайло не зрозумів. Продовжував бігти поруч, хіба що заткнувся ненадовго, мабуть, помітивши нарешті, що балаканина заважає подиху. Втім, його мовчання тривало недовго.

- Класні кроси, - із захопленням відзначив хлопець, - вирішила всерйоз зайнятися бігом?

- Ага, - кинула я, - саме над цим працюю, - додала зі значенням, стрільнувши в нього невдоволеним поглядом.

– Ну правильно. Я щодня бігаю, - самовдоволено заявив Мишко, - крім суботи. У суботу маю вихідний. Ну там… для відпочинку… побачень. - Багатозначно простягнув хлопець і покосився в мій бік.

Я пирснула, ледве тримаючи себе, щоб не розсміятися в голос. Та-ак, оце самовпевненість. Прямо завидно. Мені б таку - точно досягла б успіху в житті.

- Класно, - ховаючи усмішку відповіла я, вдаючи, що не зрозуміла його натяків.

- Цієї суботи я вільний. – Михайло вирішив спробувати натякнути ще раз.

Я уповільнила швидкість і перейшла на крок. Хлопець відволікав і дуже збивав - концентруватись одночасно на кількох факторах не виходило, і я здалася.

- Ну, супер. - Я кивнула і з усмішкою додала. - Упевнена, ти чудово проведеш час.

Мишко повернув до мене голову і подивився розчаровано і навіть трохи здивовано. Схоже зазвичай дівчата розуміли його з напівнатяку, а тут раптом невдача - така безглузда я.