Глава 6

Ваня.

Ніяк не можу зрозуміти, навіщо вони мене постійно запрошували на ці свої посиденьки-барбекю. П'ята спиця в колісниці, їй богу. Я в цю ідилічну картину не те, що не вписувався – навіть поряд не стояв.

Я кинув погляд на Кіру, що присіла навпочіпки перед своїм півторирічним сином. Хлопчина вимазався в бруді, і навіть напівзасохлий шматок із собою прихопив, і тепер зі щасливим виглядом пхав його мамі, на що та посміхалася на весь рот і щось тихо буркотіла. Ігнат з Поліною, які стояли в альтанці в обіймах, хихикали над цією сценою. Ігор, який неподалік корпів над шашликом, теж усміхався, поглядаючи у бік свого сімейства. І тільки я стояв стовпом з нудним виглядом, ніяк не реагуючи на таку зворушливу картину.

Всі ці усмішки, переглядання, щасливі улюлюкання, коли малий вкотре викине якусь витівку, мене дратували. Дратувало те, з якою теплотою та ніжністю Кіра дивиться на свого чоловіка, і з яким обожненням – на сина. Бісив і мій власний брат, який ні на секунду не відлипав від своєї дівчини. Всі ці їхні поцілунки та обійми. Погляди, зрозумілі лише двом. Кохання. Сімейна ідилія. То того мило, що аж гидко.

Просто відстій.

І навіщо я сюди приперся?

Гаразд, знаю навіщо. Побачити Кіру, звісно. Я і так її рідко бачу, щоб нехтувати подібними запрошеннями.

Колись ми були майже друзями. Ми втрьох – Кіра, Ігнат та я. Ми спілкувалися, часто зустрічалися, і все було чудово. Я був закоханий у неї, вона мені подобалася. Ну а як вона може не подобається - приваблива, розумна, цілеспрямована, сильна. Дівчина з вогником. Я не мав шансів не полюбити її, вона - ідеальна.

Так, я любив її потай. Напевно, вона здогадувалася про мої почуття, але виду не подавала. І я не виявляв своїх почуттів і не робив кроків назустріч. Та воно і зрозуміло: вона старша за мене на пару років, у підлітковому віці такий розрив досить відчутний. Я думав тоді: почекаю, потерплю, доки ці межі не зітруться, і різниця перестане бути помітною, але в її житті раптом з'явився Ігор.

Я не відразу побачив у ньому загрозу: довгий час між ними прозирала явна ворожість, якщо не відкрита ненависть. Але пізніше, і я навіть не зможу точно визначити, коли це сталося, між ними прямо-таки заіскрило, спалахнули почуття, яких я ніяк не міг зрозуміти. Адже вони зовсім не підходили один одному! Ідеальна Кіра, і цей… Похмурий, нелюдимий, недалекий боксер. І дарма, що чемпіон. Скільки там у нього вже цих чемпіонських поясів? Думаю, багато, не цікавився. Але ж не за це вона його так сильно любила? А за що ж тоді?

Відповіді в мене не було. Але їхні почуття були явними, буквально відчутними.

Хоча і мої почуття до дівчини нікуди не поділися. Напевно, згодом охолонули: я змирився з тим, що мені ніколи не посунути боксера і ніколи не зайняти його місця. Я проводив час з іншими дівчатами, намагався викинути Кіру з голови. Але ця дурна нездорова прихильність застрягла в мені - наче кігтями вчепилася в нутро.

Може, це було вже й не кохання. Так, швидше за все, вже не воно. Але мене, як і раніше, тягло до дівчини, яка давно була чужою дружиною, я, як і раніше, хотів її бачити, незважаючи ні на що.

Я знову глянув на Кіру. Тепер вона стояла поряд з чоловіком, а той, спіймавши сина, який став було тягнути маленьку долоньку до гарячої решітки, що стояла на мангалі, почав його лоскотати, повчально-жартівливим тоном пояснюючи малюкові, чому не можна чіпати розжарений метал. Кіра трохи посміхалася, з любов'ю дивлячись на чоловіка.

Я відвернувся, скривившись. Відійшов подалі від усіх, у глиб двору, дістав пачку цигарок, закурив. За кілька секунд тут як тут поряд намалювався Ігнат. Я закотив очі: братик пильнує, не розслабляючись ні на мить. По мені ковзнув його стурбований важкий погляд і зупинився на затиснутій між пальцями сигареті. Ігнат нахмурився.

- Це просто цигарка. - Видихнувши дим, передбачаючи обурення брата, що вже замиготіли в звужених у підозрілості очах, кинув я з усмішкою.

Ігнат нахмурився сильніше.

- Думав, ти супротивник нікотину. - Брат піджав губи, стаючи схожим на нашу маму, коли та буває незадоволена. Я хмикнув. Коли ж це сталося, що брат раптом перетворився на мого батька і став безкінечно опікуватися? Прямо-таки смішно. Адже я старший. На кілька хвилин, але все ж таки.

Взагалі ми завжди були на рівних. Друзями були справжніми. Без секретів та недомовок. Без напруження. Завжди були близькі. Як разом виросли в утробі матері, так по життю разом і йшли пліч-о-пліч. До аварії. А після… Після все пішло кудись не туди. Хоча напевно й не пішло навіть, а помчало, покотилося шкереберть, полетіло в тартарари і розбилося до біса.

Ми обидва сильно постраждали. Обидва зачинилися, як раковини, зациклені на своєму горі. Віддалились, стали ладь не ворогами. Ігнат звинувачував себе у аварії. Звинувачував в тому, що піддався на провокацію та погодився на дурні перегони містом. В тому, що через його ідіотське рішення постраждав я.

Якийсь час я й сам звинувачував його, сердився, ненавидів. Тупо, так. Але так було простіше. Простіше звинувачувати когось, коли життя раптом виявляється повністю зруйнованим. Простіше знайти крайнього і впиватись почуттям злості, витирати соплі, борсаючись у позиції жертви, як у лайні. Мені знадобилося чимало часу, щоб зрозуміти, визнати, що винен я сам, в машину мене силою ніхто не пхав. Це було моє рішення.

Шкода, що це розуміння прийшло лише тоді, коли мій брат мало не опинився за ґратами, коли я ледве не втратив його. Я ніколи не відрізнявся ні кмітливістю, ні мудрістю, але добре, що хоч так, хоч із запізненням, але я усвідомив свої помилки.