35

Ігнат.

- Та хто ви, до біса, такий? - виплюнув я, дивлячись на високого молодого чоловіка в дорогому діловому костюмі, що сидів навпроти. Чоловік, не відриваючи погляду від тексту, підняв руку, ніби кажучи, щоб я почекав зі своїми питаннями, мовляв, він дуже зайнятий.

На його безіменному пальці виблискувало товста обручка з білого золота, за коміром білої сорочки виднілися фрагменти кольорового татуювання, що покриває шию. Тонкі пальці, вивченим рухом перебирали аркуші в папці з моєю справою. Він швидко ковзав очима по рядках і іноді потирав ідеально укладену, волосинка до волосинки коротку модну борідку.

Я розглядав його як інопланетянина, який раптово з'явився в кімнаті для допитів, і нічого не міг зрозуміти. Я просив адвоката у держави, і цей ну ніяк не був схожий на безкоштовного юриста, які мені уявлялися безініціативними, обрюзглими, замученими життям очкариками. Одягнений з голочки, пахнучи дорогим парфумом, цей чоловік з порога активно заявив, що постарається зробити все, щоб суддя обмежився умовним покаранням. Визнання провини та інші пом'якшувальні обставини грали нам на руку, тому прогнози, на його погляд, були дуже райдужні.

- Так. - Закінчивши читання, чоловік закрив папку і нарешті підняв на мене очі. Усміхнувся черговою усмішкою та додав. - Ну як я і припускав, все дуже непогано, як для такої статті. Заяву написала мати постраждалого. Але з огляду на різні обставини: його напад на дівчину, вже не перший, до речі, його умовно дострокове звільнення, - почав перераховувати адвокат, - треба дочекатися, коли хлопець прийде до тями. Побачимо, що він скаже. Адже він потрапить з лікарні відразу на лаву підсудних. До того ж, вас із дівчиною пов'язували романтичні стосунки, і ви були у стані афекту. Так, перспективи непогані.

- Хто ви такий? - уперто повторив я своє запитання, дочекавшись, коли він закінчить свій монолог. - Звідки ви взялися?

Чоловік здивовано підняв брови.

- О, мене найняв ваш брат. – відповів, розпливаючись у усмішці. А потім просто підвівся і почав збирати папери в свою сумку. Акуратно склавши все, знову підняв на мене погляд. - Ну, змушений відкланятися, треба поговорити із суддею щодо вашого виходу під заставу.

- Мій брат? - тупо перепитав я, витріщивши очі. Та не може бути. Ванька не має стільки грошей. Адвокат, застава. Це якась маячня. Та я і подзвонив йому тільки вчора, і то тільки щоб попросити його дізнатися про Поліну, про її стан. Я не просив його про допомогу. Де він встиг видобути стільки грошей? Взяв у батька? Або… Здогад прострелив мою голову так сильно, що мене аж перекосило. - Мій брат?! - знову скрикнув я, підірвавшись із стільця. - Мій брат Іван? - повторив я як дурник. Наче в мене було сотні братів.

Адвокат подивився на мене зі співчутливою поблажливістю, розцінивши мою істерику якось по-своєму.

- Не хвилюйтесь. Скоро все це закінчиться, і ви будете на волі. - Знову посміхнувшись, чоловік кивнув на прощання і зачинив за собою двері, залишаючи мене з розпухшою від питань головою

Мене знову відвели до камери. Залишившись віч-на-віч із холодними сірими стінами, я схопився за голову. Ваня, Ваня, що ж ти накоїв. Та я тебе голими руками придушу, якщо ти віддав гроші, призначені на твоє лікування, цьому випещеному адвокатику. Я тебе вб'ю на місці.

Я ходив з кута в кут, стискаючи і розтискаючи кулаки, злий на себе, злий на брата, злий на все навколо. Ходив так і накручував себе до самого вечора, а ввечері постарався переконати себе в тому, що брат міг дістати гроші ще десь. Позичити, взяти кредит, ну заробити. Насильно переконав себе, щоб можна було заснути. А вранці мене розбудили та попросили на вихід. Я думав, що знову на допит чи ще чогось, але мені сказали "вільний" і, видавши речі - телефон, гаманець і ключі, які були у мене, при затриманні, - вказали рукою на двері.

Ошелешений і нічого не розуміючий, я поплентався на вихід. А на вулиці на мене вже чекав брат. Я побачив його, і не знав, чого мені хочеться більше, обійняти його чи зарядити у щелепу. Я підійшов до нього і прошипів.

- Ти що накоїв, ідіот?

Брат уже підняв руку, щоб обійняти мене, але завис на півдорозі. Здивовано моргнув і дивився на мене, як на дурня.

- В сенсі?

- Ти де гроші взяв, Ваню? Де взяв таку суму? На цього хлюща, та на вихід під заставу? - кивнув я у бік будівлі, з якої щойно вийшов.

- Ну, - зам'явся брат, - довелося трохи взяти з тих, що ти мені дав...

Брат не встиг домовити, я схопив його за грудки, і сильно струснув.

- Навіщо? Якого біса, Ваня?! Ці гроші були потрібні тобі для лікування. Вони були тобі потрібні! – загарчав я в його обличчя.

Ваня на секунду здивувався, навіть злякався, а потім різко відкинув мої руки і витріщився на мене суворо і похмуро.

- Брат мені теж потрібний. – сказав роздратовано, але твердо.

Я тяжко видихнув і відступив. Притис долоню до лиця і з силою провів униз, ніби хотів стерти все це нерозуміння, злість, і що гріха таїти… радість. Таку недоречну, але радість. І від того, що була ця радість у мені, була, чорт забирай, коли їй зовсім не було місця, хотілося гепнути себе головою об стіну. Хотілося гримнути себе кулаком у грудину, де вже на всю поверталися мерзенні шматки почуття провини. Все це неправильно, все це страшенно неправильно. В корені не вірно. І так все заплутує. Я не повинен був радіти свободі ціною здоров'я брата, але я радів. Я хотів свободи. Іван не повинен був так розставляти пріоритети, але він розставив. Він прийняв рішення, про яке я не просив. Своє особисте рішення. І від цього було сумно і радісно одночасно. Було боляче і водночас щось таке спалахнуло всередині, потепліло в грудній клітці. Було відчуття, що відбувається щось важливе, ніби дуже дорога, найцінніша річ, зламана навпіл на дві рівні частини, абсолютно несумісні, чужі, непотрібні, раптом почала зростатися. Здавалося, що те, втрачене, найцінніше, що може бути між братами, поверталося в наше життя.