32

- Ну, привіт, красуне. - простягає Стас, повільною котячою ходою спускаючись вниз сходами. - Ти прекрасно виглядаєш. Як завжди.

Коли він виявляється поруч, я насилу, але змушую себе підняти очі. Він виглядає зовсім інакше. Худий, висушений. Щоки  ввалилися, під нижніми повіками густі темні розчерки виснаження. Волосся стало довшим і лежить незвично. Праву брову розтинає товстий шрам з рівними краями, схоже від ножа. На обличчі нечитаний вираз, але погляд такий похмурий, темний і глибокий, ніби я заглядаю в колодязь, де немає кінця і краю.

Я стою не рухаючись, мені здається, ніби у мене різко підскочила температура, мене знобить, колотить, м'язи ніг зводить судомою і я не знаю, як мені вдається встояти. У горлі пересохло, його буквально паралізувало, язик точно онімів, прилип до ньоба, і якщо знадобиться, я навряд чи зможу закричати.

- Я писав тобі, чому ти жодного разу не відповіла? - Стас повільно рухався навколо мене, розглядаючи вивчаюче, з цікавістю, наче іграшку, і прикидаючи, як можна було б з нею пограти. - А потім мені зовсім заборонили тобі писати... Чому? - Він зупинився збоку, і, піднявши руку, заправив пасмо мого волосся за вухо. Дивно, але я навіть не сіпнулася, стояла, як кам'яна статуя, нерухома, нежива, і тільки бічним зором спостерігала за ним. - Відповідай, Поліна. - пролунав просто біля мого вуха його голос. Тихий, але з неприхованою загрозою. З явним попередженням - він не має наміру вести монолог, мені краще говорити з ним. Мені краще не злити його.

– Я не хотіла з тобою спілкуватися. - Видавила я глухо, але відзначила, що мій голос навіть не здригнувся. Це трохи надало сил, і я вдихнула глибше, стаючи рівно і розправляючи плечі.

- Чому? - спитав Стас, і я повернула голову, щоб глянути в його обличчя. Я не могла зрозуміти, він говорить серйозно чи з глузуванням? Він справді не розуміє чи знущається з мене? Але його обличчя не видавало жодної емоції, воно залишалося безбарвним, нічого не виражаючим.

Я не знала, що робити, я не знала, що від нього чекати. Мені хотілося, щоб ця зустріч якнайшвидше завершилася, мені хотілося, щоб він зник. Мені було страшно, страшно до ломоти в кістках. Але я так утомилася боятися. Ось він. Він уже тут, переді мною. Я не змогла сховатись, захистити себе. Пізно щось робити, пізно боятися і метушитися. Я втомилася. Я так утомилася від цього.

- Я тебе ненавиділа. - відповіла я, не відводячи погляд, дивлячись на нього з викликом, відчувши рішучість, що казна-звідки взялася. - Я не хотіла з тобою спілкуватись, знати тебе, пам'ятати. Я хотіла викреслити тебе зі свого життя. Я ненавиділа тебе так сильно, що мені хотілося взяти лезо і розкрити собі вени, аби не відчувати все це. Я готова була полізти в петлю, аби ти більше не існував у моїй голові. Я ненавиділа тебе і ненавиджу зараз. - Мої слова звучали приглушено, але зло. Я бачила, як вони врізаються в його свідомість подібно до величезних свинцевих куль, але він, як і раніше, не змінювався в лиці. І мені хотілося, мені відчайдушно хотілося сказати щось таке, щоб він відчув біль, щоб його кам'яна маска нарешті спала та оголилися справжні почуття, я хотіла, щоб він страждав, я хотіла, щоб він зрозумів нарешті, що вчинив зі мною, я хотіла, щоб він пошкодував про скоєне.

Стас відступив на крок, притулився спиною до поруччя, роздивляючись мене, злегка примруживши очі. Вивчаючи, ліниво ковзав поглядом зверху вниз, і мені здавалося, що кожен сантиметр тіла, де торкнувся його погляд, стає брудним, липким і зіпсованим.

- За що ж ти мене так ненавидиш? – продовжуючи розглядати мене, запитав Стас. Запитав так просто, ніби й справді не розумів. І від цього мене мало не підкинуло на місці. Злість засліпила яскравим спалахом, закипіла в крові і побігла по тілу, розрізаючи вени та артерії. Руки стиснулися в кулаки, у скронях запульсувало, серце забилося швидко і хаотично.

- Ти чудовисько. – прошипіла я з ненавистю, відчуваючи, як моє обличчя спотворюється у гнівній гримасі. - Ти зґвалтував мене. Використовував моє тіло проти моєї волі. Ти ґвалтував мене всю ніч, не звертаючи уваги на мої благання. Ти трахав мене скрізь, куди тільки можна, ти залишав на мені синці та мітки. Мучав мене. Знущався. Ти чудовисько, справжнє чудовисько. І я не знаю, чому тебе відпустили раніше терміну, була б моя воля, я засудила б тебе до страти! - Мої слова розстрілювали його обличчя, але він тримався. Я бачила, як важко йому тримати свою маску, вона вже тріщала по швах. Я бачила, як напружилася його шия, як стиснулися кулаки, як заграли під шкірою жовна. Його витримка розсипалася, за його бронею проглядалися заховані емоції, жива істота.

– Я тебе любив! – прошипів Стас крізь зуби.

Я засміялася злісним загробним сміхом. Обдала його своїм сміхом, як холодною водою, він дивився на мене божевільними очима, роздмухуючи ніздрі від злості.

- Так-а, - простягла я, скалячись недоброю жовчною усмішкою, - ти мене любив. Мабуть, так любити можеш тільки ти, га? А я не оцінила. - зі знущальним жалем вимовила я. - Не оцінила, така потвора, так? Запроторила тебе за ґрати. Але тільки знаєш, - я трохи схилилася до нього, кажучи ніби по секрету, - це ще не все, що я зробила. Це не все. Адже ти не подбав про контрацепцію, правда? Ти так сильно і шалено любив мене, що тобі було не до цього, так?

Стас проковтнув, дивлячись на мене з напруженим очікуванням, і я бачила, як у його очах зріє, прокльовується розуміння, розпалюється жах, злість і зневіра. А мене це підганяє, розпалює ще сильніше, надихає. Я відчуваю себе божевільною, вкрай загубленою, психопаткою, моє обличчя і тіло палає, всередині відбувається щось неймовірне, страшне небезпечне, пекуче, таке, що зведе мене в могилу. Але мені начхати. Я хочу зробити йому боляче. Мені потрібно це.