30

Поліна.

Він не мав права робити це зі мною.

Він не мав права робити це зі мною.

Він не мав жодного чортового права робити це зі мною!

Я прокручую цю думку у своїй голові знову і знову, повторюю, ретельно промовляю, щоб вона закріпилася там, як щось справжнє та незаперечне. І з кожним новим повтором вона все більше мені здається такою. Ясною. Очевидною. І я дивуюсь, чому мені раніше ніхто цього не казав.

Мій адвокат намагалася донести щось подібне до суддів, але особисто мені ніхто не говорив цю просту істину.

Жоден чоловік не має права вступати в сексуальний контакт із жінкою, якщо вона на це не погоджується. Навіть якщо вона сама себе пропонувала, навіть якщо хотіла, і в останній момент передумала. Ніхто не має права торкатися її, якщо вона цього не хоче. І жодна провокація не може бути виправданням насильства.

Зараз мені здається це правдою, але тоді мені вселяли зовсім іншу правду. Всі показання свідків будувалися проти мене: у мене була погана репутація - репутація розпещеної, самозакоханої егоїстки, того вечора я була п'яна, я поводилася розв'язно, і я, начебто, раніше деякий час зустрічалася зі Стасом. Я цілком могла цього хотіти, але потім забути, що хотіла.

Зараз мені здається це маячнею. Треба бути повним ідіотом, щоб повірити в взаємність нашого бажання, враховуючи мої синці та втечу з другого поверху, що закінчилася переломом стегна. Але суддя повірив. Повірив, бо свідків захисту Стас мав більше, ніж свідків звинувачення. Тому що, власне, жертва насильства на суді не змогла сказати і слова. Повірив, бо на мене раптом вз'їлася добра половина міста. Мене обговорювали у соціальних мережах, прямих ефірах та чатах. Мене поливали брудом, називали розпещеною розпусною повією, яка просто ні за що, ні про що, намагається зламати хлопцеві життя, розважаючись у черговий раз. Гарному хлопцеві. Чудовому, доброму, дружелюбному. Хлопцю, якому не пощастило полюбити справжнє зло.

 Мої однокласники, які незрозуміло чому з'явилися на засіданні, пригадали мені всі образи, знайомі згадали всі мої найменші промахи, а незнайомі люди просто тицяли пальцями і кричали, що по мені і так все видно. Всю мою сутність, що прогнила наскрізь, видно неозброєним поглядом.

Я повірила їм. Очевидно, я була насправді поганою людиною, коли люди, які навіть не знають мене особисто, раптом масово озброїлися проти мене.

Якоїсь миті мені навіть здалося, що засудять мене, а не його, але допомогли татові зв'язки. Стаса посадили на три роки. Йому дали мінімальний термін за зґвалтування.

А я залишилася жити, тягти своє жалюгідне існування з нескінченним почуттям провини перед ним, перед собою і перед усіма на світі. З почуттям сорому та гіркоти. З упевненістю, що на все це я заслужила.

Я вірила у цю неправильну правду майже півтора роки. Але зараз вона змінюється. Вмирає, корчиться у муках, руйнується. На її місце приходить щось інше. Щось важке, потужне, необоротне. Тягуче, обволікаюче.

Почуття, що зі мною вчинили несправедливо. Жаль до себе.

Біль вибиває з мене повітря. Він не мав права робити це зі мною. Я не заслужила такого. Він не повинен був...

Ця нова істина скручує мене навпіл, ламає на частини.

Падаю на коліна, перед ліжком. Перед тим самим ліжком, де все це сталося. Я сама попросила Гліба Миколайовича привезти мене сюди. Я мала повернутися, згадати, я мала знати правду.

Зминаю простирадла в кулак. Хочеться кричати, але щось стримує мене. Я тихо скиглю, очі наповнюються солоною вологою. Він не повинен був так чинити зі мною! Я ні в чому не винна!

З горла виривається схлип, потім гарчання. Хапаю простирадла, затискаю в кулаках, тягну. Тканина рветься з характерним звуком, цим звуком ніби вибиваючи якийсь блок у моїх грудях. Я відкриваю рота і кричу в стелю. По щоках нескінченним потоком котяться сльози.

- Будь ти проклятий, чортів псих. Ти не мав права так зі мною чинити! - Кричу я щосили, розриваючи голосові зв'язки, розриваючи собі душу на частини, відпускаючи весь біль, що накопичився за чотириста вісімдесят шість днів.

Я підскакую, хапаю зі столу канцелярський ніж і з розмаху вганяю його в подушку. З розлюченістю колю її ножем, роздираючи.

- Аааа. – Ору щосили. - Ненавиджу тебе. Ненавиджу. Ненавиджу... - Б'ю, б'ю та б'ю матрац ножем, доки не втомлюються руки, доки наповнювач не розсипається по всій кімнаті.

А потім я просто плачу. Довго, гірко. Ридаю так голосно і оглушливо, що, від мощі цих ридань, здається, могли б луснути всі шибки в цьому проклятому будинку. Ридаю, оплакуючи чотириста вісімдесят шість днів свого життя. Оплакуючи все те, що він мене позбавив. Жаліючи себе. Нарешті, жаліючи.

Я плачу і вию доти, доки ридання не переростають у беззвучні схлипування. Тільки потім відчуваю, як мене обіймають сильні чоловічі руки, і просто тримають, трохи захитуючи. Я втикаюсь носом у плече свого психолога і, нарешті, відчуваю, як мене відпускає. Усередині ніби лопається величезна мильна бульбашка, і мені стає тепло і затишно у своєму власному тілі.

Через чотириста вісімдесят шість днів болісного існування я нарешті почуваюся живою. Я відчуваю, що моє тіло – більше не ворог мені.