29.3

Поліна.

Все здається якимось несправжнім, таким, що відбувається не зі мною, з кимось іншим. Це занадто, в житті такого не буває, тільки в кіно, у поганому, важкому кіно, яке ти б нізащо не переглядав.

Або навіть ні. Це не кіно. Кіно рано чи пізно закінчується. Це ж – мені здається, ніколи не закінчиться. Все здається якимось ірраціональним, ніби це сон, кошмар, якого ти ніяк не можеш позбутися, вибратися з його болісної пелени, звільнитися і, нарешті, видихнути, розплющивши очі і розслабившись - це просто сон, у житті ж так не буває.

Я не знаю, скільки часу потрібно для того, щоб зламати людину. Я ніколи про це не думала, мені не було причин про це розмірковувати. Але мені здавалося, що на це потрібно багато часу, багато днів, можливо, років.

Щоб зламати мене, вистачило й кількох годин.

Не знаю, коли точно це відбувається, але рано чи пізно щось усередині мене надламується. Я перестаю чинити опір, я перестаю його ненавидіти. Я навіть перестаю боятися. Я просто упокорююся. Щось у мені з хрускотом тріскається і вмирає, покриваючись кривавими шрамами.

Усередині все сильніше розростається відчуття безвиході, що глине, і пожирає всі бажання і почуття. У мене більше немає сил і бажання чинити опір, я просто приймаю все, що відбувається, і, нарешті, здаюся.

Не знаю, через скільки часу і слів, я починаю вірити йому.

У всьому я винна сама.

Я – просто розпещена сука. Красива зовні та потворна всередині. Гнила, зіпсована.

Я все це заслужила.

Він правий. Він у всьому має рацію. Я така й є.

Якоїсь миті він перестає здаватися мені божевільним. Він просто нещасний. Зламаний. Ображений. Він то кидається на мене зі сліпою люттю та пожадливістю, то жаліє мене зі сльозами муки та горя на очах, покриваючи поцілунками, вимолюючи прощення. Він обсипає мене прокльонами і слідом клянеться у коханні. Він шепоче мені «моя дівчинка, моя красуня… така гарна… гарна… красива», а за хвилину: «потворна тварюка, безсердечна сука». Його жбурляє з боку в бік, він страждає. Це все з ним зробила я, я винна. Він каже це щохвилини, і з кожною хвилиною я вірю йому все більше.

Я не знаю, скільки все це продовжується. Я то провалююсь у сон, то прокидаюся, від того, що його руки вкотре чіпають моє тіло. Короткочасне забуття не рятує, він не дає мені довгого перепочинку. Я вже збилася з рахунку, не знаю, скільки разів він зробив це зі мною, скільки сперми в мені залишив. Десь на задвірках розуму, пробивається думка про можливі наслідки, але я не приділяю їй уваги. Прямо зараз мені начхати на наслідки у вигляді вагітності або венеричних захворювань. Я не уявляю свого життя далі, не можу і не хочу уявляти. Прямо зараз хочу просто померти. Не бути, не існувати, не відчувати.

За вікном уже ясно, минула лише одна ніч – кілька годин – але мені здається, що це триває цілу вічність. Моє тіло болить, на шкірі проступають синці, голова розколюється, мучить спрага. Гіркий запах Парламенту, який Стас палить буквально одну з одною, вже буквально в'ївся в мої легені, приріс до трахеї та бронхів, проник у кожну клітку. Він скрізь, і всередині, і ззовні. Я задихаюсь, але продовжую вдихати важке отруєне повітря.

Я сказала йому, що люблю його, він зажадав – і я сказала, тому зараз він ніжний зі мною. Його дотики м'які, неквапливі, його поцілунки ласкаві та невагомі. Я відсторонено ковзаю очима по кімнаті, намагаючись абстрагуватися від того, що відбувається. Я мрію вирватися зі свого тіла, покинути його і полетіти кудись на небо. Я більше не можу цього виносити.

Очі, продовжуючи розфокусовано ковзати по всьому навколо, наштовхуються на годинник на стіні, і я раптом смикаюсь. Згадую. Шестерні в моїй голові роблять зайвий оберт, у голові різко прояснюється. 

Клінінгова фірма!

Вчора, припускаючи страшний хаос після вечірки, я викликала прибиральниць до 11 ранку. Зараз 10.55. Я судорожно ковтаю пересохле горло і трохи підтягуюсь на ліжку. Я не маю себе видати. Зараз я маю бути слухняною і лагідною дівчинкою, щоб він ні про що не здогадався. У мене є лише один шанс вирватися із цього пекла.

- Стас. – відгукуюсь зірваним від крику голосом. - Відв'яжи мене, будь ласка. Мені боляче. Рукам боляче. Дуже. Будь ласка. - Стас піднімає голову, здивований тим, що я раптом заговорила. Окидає мене поглядом, затримавшись на руках, де від ременя, що постійно врізався в шкіру, вже видніються синці. Він бачить блискучі від сліз очі та з сумнівом дивиться на мене. Відвертається, ніби борючись із самим собою, зі своїми бажаннями, побоюваннями, жалістю та обережністю, довго розмірковує. Але перемагає таки жалість. Він розв'язує мені руки, і я ледве стримую себе від того, щоб не заплакати від полегшення і надії на порятунок.

- Дякую. - Видихаю я, потираючи здерті в кров зап'ястя. Піднімаю очі та роблю дуже обережну спробу. – Стас… Я… дуже хочу пити. Благаю, дай мені води. Будь ласка. Я не пила всю ніч, мені боляче. Прошу тебе…

Стас стискає зуби, наче злиться. Я благаю всіх відомих мені богів, щоб у моєму мучителі виявилося ще хоч щось, крім жорстокості та ненависті, хоч якісь крихітки людяності та жалю. Він довго сумнівається, але бачачи в моїх очах благання і сльози, все ж таки здається.

 - Гаразд. Зараз принесу. – каже, підводячись з ліжка. Я ледве стримую стогін полегшення. – Дивись… без дурниць. - кидає на мене застережливий погляд і виходить.