29.1

Поліна.

Я критично оглянула своє відображення у дзеркалі, поправляючи сукню в районі талії.

- Йому не встояти. - Почула за спиною голос подруги, що увійшла безшумно. – Цицьки – просто бомба. - Вона підійшла, поцілувала мене в щоку, ледве торкаючись своєю щокою, і поставила на трюмо пляшку мартіні.

- Дякую, Клер. Ти теж чудово виглядаєш. - Сказала я подрузі, навіть не глянувши в її бік.

Я ще раз подивилась у дзеркалі на мою новеньку сукню – скромну в довжині, і таку гарячу в районі декольте, та задоволено кивнула. Нанесла на губи яскраво-червону помаду і посміхнулася своєму відображенню. Мабуть, Клара має рацію: Богданові справді не встояти.

Подруга плюхнулася на диван, закинула ногу на ногу.

- Ну, ти відчайдушна. - кинула Клара, дивлячись на мене вивчально. – Заради нього одного закотити таку масштабну вечірку…

Я хмикнула і, нічого не кажучи, вийшла з кімнати. Взяла келихи та повернулася. Налила мартіні і, простягши один келих подрузі, сіла поряд.

- Він, звичайно, красень, і тачка у нього крута, і батьки впливові, але... слухай... покликала б його на побачення...

Я перевела здивований погляд на подругу.

– Я? Щоб я запрошувала когось на побачення? Дитинко, ти зовсім, чи що?.. – засміялася, хитаючи головою.

Клара знизала плечима, відпиваючи з келиха.

- Проблем було б менше. Ці недоумки тобі весь будинок заблюють, та переламають тут уе. Батьки тебе потім по голівці не погладять.

- Ой, та кинь. - Сказала я, відкидаючись на спинку дивана. - Нехай народ повеселиться. А батьки… Самі винні. Вони на Фіджі полетіли, а мене не взяли. Чи бачите, їм захотілося провести час удвох. - пирхнула я, невдоволено скривившись, намагаючись не думати про те, чим вони там займатимуться без мене. Думати про батьків у такому ключі ... фу, гидота яка. – Нехай це буде моя маленька помста. - Додала я і встала, помітивши рух на першому поверсі.

Сходами в мою кімнату піднімалася Рита, і я, розплившись в посмішці, поспішила їй назустріч і уклала в обійми.

– Чудово, що прийшла. - цмокнула подругу в щоку.

- О-о, які люди... - Кисло простягла Клара, побачивши Риту. – Невже наша праведниця-відмінниця вирішила відвідати «безглузде збіговисько п'яничок»? - Із сарказмом процитувала Ритку, Клара. – Що трапилося, книжки у бібліотеці скінчились? Чи вирішила нарешті відпочити по-дорослому?

- Я б не прийшла, але Поля так наполягала. - Спокійно, не реагуючи на Кларини уїдливі слова, сказала Рита, приймаючи келих з моїх рук. – До речі, з якого приводу свято?

- З приводу Богдана. - Усміхнулася Клара, відповідаючи замість мене.

- В сенсі? – спохмурніла Рита.

- У сенсі, у сенсі. – перекривила її Клара. - Що тут незрозумілого: наша крихітка, хоче підчепити свого сексі одногрупничка, синочка депутата, між іншим. І вечірка – найкращий спосіб затягнути його в ліжко і добре…

- Я не збираюся затягувати його в ліжко. - Перервала я Клару, - робити мені більше нічого, чи що? - І скривилася гидливо.

– А хіба… – подала голос Рита, але не встигла продовжити.

- Ой, та перестань. - відмахнулася від моїх слів Клара, підходячи до мене і закидаючи руку мені на плече. - Ти що, не розумієш, що в першу чергу потрібне таким, як цей Богдан? Та й скільки можна вже носитися зі своєю невинністю?

- Почекай, Поль ... - Знову спробувала вклинитися Ритка.

- Та ні з чим я не ношуся. – заперечила я.

- Носишся. Звела її в культ.

- Пфф ... Що за маячня? У культ... Вона мені ніяк не заважає. Це ви все носитеся, «невинність», «невинність». «Треба скоріше її позбутися», «відкрити ворота в доросле життя». - З глузуванням простягла я. - Маячня. Я нікуди не поспішаю, от і все. Мені потрібна атмосфера, залицяння, романтика. Так, а що? - Сказала я, бачачи глузливий Кларін погляд. — Не хочу я ніяких швидких перепихів на задньому сидінні старезної «десятки», аби втримати хлопця. Це не для мене.

Не те щоб я натякала на Клару, але з чистого випадку у неї все так і було.

Клара пирхнула і відійшла. Ображено стиснула пухкі напомажені губи.

- Ну так, який же для королеви швидкий перепих?.. - тихо кинула Клара, намагаючись виглядати так, ніби каже це жартома, але я чудово бачила, що за її словами ховається щось інше. Щось дуже схоже на заздрість. Щось трохи нагадуюче невміло заховану злість.

- Так, уяви, я настільки поважаю себе, що й від інших вимагаю поваги до себе. - сказала я з впевненим виглядом, і Клара відвернулася, не витримавши мого погляду.

– Поліна! - голосно скрикнула Рита, нарешті, привертаючи до себе увагу. – Що ще за Богдан? Ти хіба не зі Стасом?

- З ким? - Я перевела здивований погляд на подругу і насупилась. - З чого ти взяла?

- Ну, як же? Ну ви ж… Ну там, у клубі…

Я цокнула язиком, закочуючи очі: Рита - ніби не з нашого століття, сто років її знаю, а все ніяк не звикну, що вона та ще моралістка.