25

Ігнат.

Я думав, що часу гіршого за той, що був після аварії, у моєму житті вже не буде. Але останні два тижні легко можуть з тим часом позмагатися.

Спочатку Андрійович з його доганами про те, що я занадто розсіяний, зриваюся на учнів і взагалі поводжуся непедагогічно. Та чи я педагог?

Та й як мені не зриватися і не бути розсіяним, коли після того проклятого походу в лікарню ні про що, крім вигинів Поліни думати не міг? Залип. Завис. Вляпався конкретно. Не пам'ятаю за собою таких моментів зацикленості. Не пам'ятаю, щоб так багато думав про одну людину. Багато днів поспіль. Багато годин. Весь мій час тепер належав їй, всі мої думки, всі мої довбані сни, після яких боротися з ерекцією звичним способом було вже недостатньо, та й зрештою гидко.

Я так і не пішов до неї більше. Не зміг. Та куди мені? З моїм надто вразливим мозком. І не лише мозком…

Я не зміг. Дзвонив кілька разів її лікареві, питався про її здоров'я, але на більше мене не вистачило. Знаю, по-скотськи це, враховуючи те, з чиєї вини вона опинилася в довбаній лікарні. Знаю, не по-чоловічому і взагалі якось боягузливо. Але я боявся тих емоцій, що породжувала її близькість. Я боявся їх, як бояться лякаючу, невідому, погано невивчену хворобу, від якої плавляться мізки, перестає слухатися тіло, і зрештою до біса відмовляють усі гальма.

Я мучився, психував і дратувався на всіх довкола. А мій власний брат замість підтримки тільки ускладнював ситуацію, змушуючи мене злитися, виходити з себе, скочуючись все ближче і ближче до краю своєї витримки та самовладання.

У новорічну ніч я, як дурень, обвішаний пакетами з їжею, наївно вважаючий, що мій брат, що маявся безділлям, хоча б нарядить ялинку, завалився додому, і застав картину, від якої мені відразу захотілося вибити братику мізки. Він і якась напівгола дівчина, замотана в блискучу різнокольорову мішуру, що по-ідіотськи хихотіла на кожне Ваньчине слово, сиділи на нашій кухні і з незворушним виглядом курили чортів косяк.

Мені варто було почути запах, ще до того, як я їх побачив, у моїх очах потемніло від люті. Ваня переходив усі межі і абсолютно того не усвідомлював. Він же безглуздо ховав себе! Ховав свої амбіції, та й взагалі своє життя, і танцював на їхній могилі з дебільною посмішкою, що вже прилипла до його обличчя. Він мчав до глухого кута на повній швидкості.

Я так кричав того вечора, що шибки у віконних рамах ходуном ходили. Вигнав дівку геть і більше години вичитував брата, сподіваючись вправити йому мізки. Не допомогло. Він навіть не образився на мої різкі слова та відверті образи, яких було надміру. Кілька разів спробував відбитися жартами, кілька разів щось невиразно в'якнув, але жодного разу, і ні слова - на своє виправдання. І тим більше я, як не вимагав, так і не дочекався його запевнень і обіцянок відмовитися від цього лайна. Йому було начхати на мій гнів, що так і пер з мене через край. Йому було насрати на мої слова, і його не чіпала моя турбота. Йому було начхати на все.

Не витримавши, я зателефонував батькові. Сам не знаю навіщо, напевно, щоб зірватися на комусь ще, звинуватити ще когось, крім себе, у тому, що відбувається, перекласти цю ношу ще на чиїсь плечі, розділити з кимось порцію отрути, призначеної тільки мені. Я знову репетував, репетував до зірваних зв'язок. Докоряв батькові, звинувачував у тому, що він, прихистивши сина у себе, навіть не помітив, як той перетворився на закінченого наркошу.

Я звинувачував його у всіх можливих бідах, згадував йому всі його промахи. І те, як він пішов, коли ми були зовсім дрібними хлопчаками, і те, як він зіпсував життя нашої матері, і те, як ніколи не цікавився нашим життям. І от на біса, от на біса  він узяв до себе Ваньку? Навіщо дозволив йому жити у себе? Чортів благодійник! Він лише гірше зробив. Краще б він і надалі не з'являвся в нашому житті. Краще б і далі жив на своїй роботі і трахав своїх секретарок-повій.

 Я кричав, бризкаючи слиною, і мені здавалося, що з мене ось-ось полізуть люті шипи. Мені здавалося, що ось зараз батько скаже хоч щось, байдуже що, і я вибухну. Мене просто розірве на шматки від гніву.

Але батько нічого так і не сказав. Та він навіть недослухав мене. Він, як і всі нормальні люди, святкував Новий рік, і навряд чи був налаштований слухати мій сморід. Батько просто повісив слухавку. Майже одразу ж, тільки я не одразу помітив.

І мене не розірвало. Навпаки, раптом накотило таке спустошення та апатія, ніби від мене шматок відірвали та викачали всі сили.

Не було почуттів, емоцій, бажань. Абсолютне безпросвітне нічого. Десь на краю свідомості майнула негідна думка, хоч у далекому минулому - цілком звична, що непогано було б напитися, надертися в мотлох, адже це те, що завжди допомагає.

Думка хльоснула по свідомості, і напевно в цей момент я раптом зрозумів брата. Зрозумів те, що здавалося б таким очевидним, якби я не був таким сліпим і зацикленим на собі.

Не від безділля Ванька все це робить, не від дурості і не заради веселощів. Йому погано. Він не справляється. Він втратив усе, і Кіра з її відстороненням стала останньою краплею. Він знайшов єдиний спосіб остаточно не скотитися в депресію і якось залишитися на плаву. Допінг. Що зміг, те й використав заради порятунку себе. Я ж замість підтримки тільки підштовхнув його ближче до краю.

Я, як завжди, все зіпсував.

Облаяв себе останніми словами і зазвичай дивуючись, як можна бути таким непрохідним товстошкірим тупицею, я все ж взяв себе в руки і наступного ж дня вирушив шукати позику. До потрібної мені суми залишалося небагато: три-чотири місяці плідної роботи. Але зараз я відчував – тягнути більше не можна. Брата треба витягувати, поки він не перейшов на щось сильніше, ніж чортова трава. Йому потрібно дати надію, струсити, змусити працювати над собою, тоді до нього повернеться колишня стійкість. Реабілітація йому допоможе, я був певен.