23

Поліна.

У скронях ще гніздився тупий пульсуючий біль, але голова більше не кружляла, нудота не турбувала, а в очах не двоїлося. За словами лікаря, головний біль ще турбуватиме мене деякий час, але гостра фаза пройшла, і перебувати в стаціонарі більше не було ніякого резону. Вдома протягом наступних трьох тижнів я повинна дотримуватися спокою, приймати ліки, уникати фізичних навантажень, а після - приступити до реабілітації. Але йдучи з лікарні, я розуміла, що дотримуватись рекомендацій навряд чи буду. Я не надто дбала про себе останні півтора роки, чого б це зараз починати? Та й не мала я часу «дотримуватися спокою», я й так втратила його надто багато. Цілих десять днів.

- Потрібно відзначити Новий рік, як годиться, - міркувала мама дорогою додому. - всією родиною. Я просила лікаря, щоб він відпустив тебе в новорічну ніч додому, але він був таким категоричним. Боявся, що ти вживатимеш алкоголь, і все лікування зійде нанівець. Тьху… Я чи не проконтролювала б це? – обурювалася мама.

Я не стала коментувати її слова, мені в принципі не було діла до свят. Дні в лікарні були похмурими і нудними, тяглися просто нестерпно повільно, але навряд чи ситуацію якось покращило б моє коротке повернення додому. Мене аж ніяк не приваблювало цілий вечір сидіти за столом із батьками, намагаючись порожніми розмовами прорвати натягнуту атмосферу, в якій ми співіснуємо останні півтора роки, слухати привітання президента та дивитися безглузді концерти. Цей новий рік я відзначила на самоті, і мене це анітрохи не засмутило. Я звикла бути одна.

-          Ну нічого. Завтра щось придумаємо. Організуємо стіл, а потім можемо поїхати в парк, погуляємо, тобі необхідно дихати свіжим повітрям якнайбільше, - з усмішкою сказала мама, закриваючи за нами вхідні двері, коли ми зайшли додому, - мозок, отримуючи кисень, швидше відновлюється. – процитувала мама слова лікаря.

Я прийняла з її рук невелику дорожню сумку і вирушила у ванну, щоб завантажити лікарняні речі у пральну машину.

- Я завтра на тренування, ма, тож в інший раз. - Крикнула я з ванної, і мама, як того й треба було очікувати, в ту ж хвилину виросла поряд зі мною.

Утупившись на мене здивовано-обуреним поглядом, мама голосно скрикнула:

- Яке ще тренування, Поліна? Це виключено! Лікар же ясно сказав...

- Ма, - обірвала її я, протиснувшись повз неї в дверному отворі і прямуючи до своєї кімнати, щоб взяти білизну і халат - всі останні десять днів я мріяла про теплу ванну з бульбашками і тепер не мала наміру чекати ще хоч скількись, - Я буду обережна, все буде нормально.

- Ні, Поліна, не можна! Не можна нехтувати приписами лікаря. Це не серйозно! - Ходячи за мною по п'ятах, наполягала мама.

- Я не перенапружуватимуся, збільшуватиму навантаження поступово, - заспокійливо промовила я, - адже фізкультура теж потрібна, це ж теж… корисно. Розганяє кров і доставляє кисень мозку. – додала з усмішкою, але мама не посміхалася у відповідь.

– Ні, я тебе не пущу. Забудь про це. Що за необхідність? - Уперши руки в боки, мама загородила мені прохід, не даючи вийти з кімнати. – Я не дозволю тобі гробити своє здоров'я… я й так… мало не збожеволіла, коли ти до лікарні потрапила. Не хочеш подбати про себе, подбай про мене, я ж хвилюватимусь, я…

- Мамо. - Застережливо почала я, миттєво стерши з обличчя посмішку. Але мама не чула та не відчувала зміни мого настрою. Якщо вона знову розпочне свої маніпуляції, ми посваримося. Я більше не маю наміру це терпіти. Досить з мене її сліз, істерик, умовлянь та дурних обманних маневрів.

- І що ти... знову збираєшся йти до того хлопця? Ти при своєму розумі? Він тебе мало не занапастив. – продовжувала напирати мама, роздмухуючись від обурення. – Я йому цього так не залишу… Він має понести відповідальність за свої дії…

- Ні, мамо, не смій! - Не витримала я, підвищуючи тон і додаючи твердості у свій голос. - Він ні в чому не винний. Він хотів якнайкраще. Ігнат намагається мені допомогти. Він мені подобається, і я займатимуся тільки в нього!

Очі мами мало не викотилися з орбіт, рот закрився, вона здивовано дивилася на мене і не моргала. Навіть не знаю, що її здивувало сильніше: мої слова чи тон, яким вони були сказані.

- Подобається?.. – ніби здувшись, тихо й недовірливо спитала мама. - Як це, подобається? - Я побачила в її очах страх навпіл з надією, і поспішила розвіяти її наївні припущення.

- Як тренер, ма, як тренер. - Зітхнувши, і, здається, трохи почервонівши, відповіла я, відчуваючи, як все всередині мене чинить опір вимушеній брехні.

Я не могла сказати мамі правди, не могла дозволити їй сподіватися більше. Вона жила лише одним бажанням – щоб я повернулася до нормального життя, навчалася, гуляла, дружила, закохувалась. Вона ловила найменші зміни в моїй поведінці і раділа, як дитина новорічному подарунку, варто було мені хоч на хвилинку виповзти зі своєї раковини. Вона чекала і сподівалася, що я позбавлюся болісного минулого і знову зможу жити повноцінним життям. Вона мріяла про це.

Тому я не мала жодного морального права даремно її обнадіювати. Ще зарано, і я була надто не впевнена в собі, і в тому, що зі мною відбувається. Я не могла їй пояснити своїх почуттів. Адже я й сама їх не розуміла.

Я думала про нього всі ці десять днів. Я сумувала. Я чекала на нього, але він так і не з'явився після того, як прийшов вперше і побачив мої малюнки.