22

- Ви б ще о шостій ранку прийшли, юначе. Усі пацієнти на процедурах у такий час. - Невдоволено виплюнула худа, як жердина, дівчина-медсестра і глянула на мене мало не як на злочинця. Підібгала губи і демонстративно відвернулася, всім своїм виглядом показуючи, що розмова закінчена. Поправила маленьку безглузду ялинку, прикрашену блискучим рідким дощиком, і з діловитим виглядом утупилася в журнал.

Мені ніколи було чекати годин прийому, я о дев'ятій мав бути на роботі, тож мені не залишалося нічого іншого, як витягти з пакета куплену для Поліни шоколадку і мовчки підсунути дівчині під журнал, який вона безцільно гортала, перебираючи тонкими пальцями. Помітивши підношення, медсестра окинула мене критичним поглядом за товстими лінзами окулярів і скривилася.

- Це що, хабар?

Я ледве стримався, щоб не пирснути. Хабар. Наче вона якийсь великий чиновник. Насилу начепивши на обличчя якусь подобу люб'язної посмішки, я поспішив її заспокоїти.

- Ну, що ви, дівчино. Це просто… цей, як його… презент. Новий рік же скоро. – Видав я, змушуючи себе привітно скалитись. - З наступаючим.

Дівчина зітхнула, але помітно пом'якшала. Неквапливо перегорнула сторінки і сказала:

 - Двісті чотирнадцята. Прямо і праворуч. - Назвала номер палати, махнувши убік рукою, і я, криво посміхнувшись і подякувавши, тут же поспішив у потрібному напрямку по обвішаному мішурою і непривабливими паперовими сніжинками коридору.

Але підійшовши до дверей, раптом розгубив усю свою спритність. Знітився. Всередині набігло дивне хвилювання, і я навіть не знав, чим воно було спричинене. Можливо почуттям сорому? Мені справді було соромно, і мені справді було шкода, що з моєї вини Поліна опинилась у цих стінах. Та ще й напередодні нового року. Я був дуже винний. Дуже. Напевно, тому я хвилювався і переживав, не знаючи, як тепер спокійно дивитись у вічі моєму Прибульцю.

Глянув на годинник. Час піджимав, м'ятись і тупити було зовсім не до місця.

Перевівши подих, змусив себе зібратися з силами, сіпнув двері й увійшов. Палата виявилася порожньою. Очевидно, Поліна була на тих процедурах, що згадувала медсестра. І вийшла вона, швидше за все, зовсім недавно: на тумбочці стояла гаряча чашка чаю, над якою вгору піднімалася пара, на подушці валявся телефон із навушниками, з яких ледь чутно долинала музика (а хіба можна при струсі слухати музику?), трохи нижче лежав розгорнутий альбом та олівець.

Я потоптався на місці, не знаючи, як правильніше було вчинити: почекати ззовні або залишитися тут. І вже було вирішив, що вірним було б дочекатися Поліни в коридорі, коли погляд зачепився за малюнок, зображений у альбомі. Зачепився всього на долю секунди, бічним зором, я навіть не встиг нічого зрозуміти, але щось таке смутне, неусвідомлене тріпнулося всередині, підштовхуючи мене, смикаючи, наче безпорадну рибу, що потрапила на гачок, і я, тихо прикривши двері за спиною зробив крок до ліжка.

А те, що було далі, я пам'ятаю погано. Я просто зробив крок і ніби провалився в прірву, на поверхні якої залишилася тільки одна думка, або навіть не думка, а скоріше передчуття, що цей момент стане переломним для нас обох .

На аркуші свіжий, ще незакінчений малюнок олівцем. Якийсь воїн-гладіатор у довгій пов'язці на стегнах, зафіксованій на животі широким шкіряним поясом. Голий торс покритий краплями поту і плямами, чи то крові, чи то бруду: малюнок безбарвний, тому складно сказати. Він твердо стоїть на ногах, трохи схилившись корпусом вперед у загрозливій позі. У його правій руці меч із широким лезом, у лівій – металевий щит із чітко промальованим рельєфом.

Я підходжу ближче, щоб розглянути подробиці. І... на мене ніби цят холодної води виливають. А потім одразу ж окропом обдають. Серце обривається, скочується кудись униз і знову нагору, як на американських гірках. І тут же пускається галопом, та лупить так, що ребра тріщать. Я завмираю, не в змозі поворухнутися.

Чорт забирай...

В очах гладіатора жахливий блиск і азарт минулої битви. На безстрашному обличчі злий оскал і безліч шрамів. Моїх шрамів! Його ліве око сильно провисає вниз, нижня губа розділена навпіл широкою рваною смужкою рубця.

Його обличчя... це обличчя. Це моє обличчя!

На мить мені здається, що я розучився дихати. Мене підсікло, пробило так гостро, що не зітхнути, не поворухнутися, не проковтнути важку грудку - буквально величезний шматок свинцю, що застряг у глотці.

Я перевертаю лист і бачу на ньому такий самий малюнок, лише з незначними відмінностями. Перегортаю ще раз - і знову те саме. Знову і знову. Гладіатор. Я це я. Скрізь я. Я гортаю далі, мої руки буквально ходуном ходять від хвилювання та нерозуміння, коли раптом…

- Ігнат? - Голос за спиною змушує мало не підстрибнути. Я кидаю альбом, ніби це знаряддя злочину, за яким мене раптово застукали.

Різко повертаюся. І, о Боже… Я думав, що подох, коли побачив чортовий малюнок. Але ні. Я здохну зараз. Ось прямо у цю секунду. Тому що моє серце більше не б'ється. Не переганяє кров. Воно стоїть як зламаний механізм, поки я ковзаю поглядом по фігурі дівчини.

От чорт. Її тіло. Його надто багато. Занадто багато відкритих ділянок. Я ніколи не бачив її настільки... голою. Короткі бавовняні шорти та тонка футболка, що не приховує відсутність нижньої білизни під нею.

У моєму горлі пересихає і дере, ніби хтось пройшовся ним наждачкою. Якого біса?! Якого біса вона так одягнена? Чи роздягнена?.. Прокляття. Якого біса вона така вродлива?