20

Поліна.

Все мінялося, потихеньку, маленькими кроками.

Терапія починала давати свої результати та приносила полегшення. Гліб Миколайович останнім часом давав мені цілком посильні завдання, і я поступово розслаблялася, починаючи все більше довіряти йому.

Юрист, якого мама найняла, зробив усе в кращому вигляді: через місяць з моменту отримання останнього листа нашу поштову скриньку не турбувало нічого, крім квитанцій за комунальні послуги.

 Масаж, якого я так відчайдушно боялася, починав приносити задоволення. Я знову відкривала свою чуттєвість, сприйнятливість свого тіла. Прислухалася до нього і розуміла, що тільки зараз, через чотириста сорок днів, я дозволила собі зробити свій перший вдих з-під товстого шару землі, під яким поховала своє тіло і загалом себе як жінку.

Я впізнавала себе наново, з зовсім іншого боку.

Виявилося, я люблю гуляти на самоті. У будь-яку погоду та у будь-який час доби. І так, мені все ще було страшно залишатися однією поза стінами своєї кімнати, напханою всілякими охоронними системами. Страшно до ломоти у кістках. Але я старалася. Змушувала себе боротися, змушувала себе долати.

Я невпевнено балансувала між примарним щастям, яке обережно входило у моє життя, і своїм уже звичним станом відчуження, безпорадності та вічної, майже хронічної тривоги. Балансувала між собою живою та безтурботною, і собою нещасною. Балансувала між «все по плечу», і «дико страшно».

Мій стан був такий нестійкий, що я все ще боялася заглядати в майбутнє і щось планувати.

Страх все ще займав більшу частину мого життя, але в ньому починало з'являтися місце для інших емоцій.

Навіть у моїх малюнках з кожним днем ​​з'являлося все більше яскравості та життя. На краєвидах починали проглядатися сонячні промені, на портретах – усмішки та смішинки в очах.

Я ніби оживала, і разом зі мною оживало все довкола.

Мама все ще турбувалася за мене, поглядала на мене з побоюванням, але навіть вона помітно розслабилася, бачачи, як я стараюся, відповідально відвідую заняття з психологом, і все частіше вибираюся з дому. А коли я пару днів тому погодилася піти з нею на шопінг, вона взагалі розплакалася від щастя, і на радощах, навіть не звертаючи уваги на мої протести, скупила для мене ледь не всю нову лінійку одягу мого колись улюбленого бренду.

Так, я була ще нестабільна. Я балансувала на краю між провалом і успіхом, але балансувати - означає рухатися. Я більше не стояла на місці, мені більше не здавалося, що моє життя завмерло в одній чорній нерухомій точці, де я перетворилася на живий труп. Я рухалася. Я жила.

І найбільше відчуття повноти життя мені давали наші з Ігнатом тренування. Саме після них я відчувала, що можу дихати на повні груди, вірити в себе і в свої сили.

У мене виходило. Я ставала сильнішою, мої м'язи наливалися енергією, набували форми, я ставала спритнішою, реагувала швидше.

Ігнат був не дуже щедрий на похвалу, і навряд чи поділяв мою впевненість в успіхах, але він більше не потішався з мене і не глузував, навпаки: його погляд потеплішав, пом'якшав. І це мотивувало мене старатися ще краще.

Якось він мене похвалить. То я собі пообіцяла. Одного разу він оцінить мої старання і погляне на мене нехай не як на рівну, але з гордістю, як на гідного учня. Я дала собі обіцянку, що зроблю все, щоб якось почути його похвалу. 

Але поки що мої старання не увінчалися успіхом.

- Ні, не годиться. Потрібно сильніше і різкіше. – невдоволено кинув Ігнат, висмикуючи свою руку з моєї. - Поки ти м'ятимесся, противник тебе скрутить так, що ти вже нічого не зможеш зробити. Давай ще раз.

 Ігнат знову став навпроти.

- Готова?

Я тильною стороною руки прибрала пасма, що налипли на лоб і кивнула. Ігнат, як того й вимагало завдання, різко схопив мене за праве передпліччя, я зробила завчені рухи, намагаючись додати їм швидкості: вчепилася лівою рукою у своє праве зап'ястя, перехопила руку супротивника. Захопити, зафіксувати, штовхнути. Ігнат трохи нахилився вперед, щоб знизити тиск на суглоб, і відступив на крок. Мета була досягнута, але…

- Ні, не те. - Знову насупився мій непомірно вимогливий тренер.

- Та що я роблю не так? – Не витримала я. Ми биту годину відпрацьовували одну єдину вправу, і я втомилася. Мені здавалося, у мене виходило досить непогано, Ігнат же, як завжди, був незадоволений. - У мене ж виходить звільнитися!

- Тільки тому, що я тримаю недостатньо міцно. Я жалію тебе, щоб не залишити синців. - Кисло скривився хлопець і скрушно похитав головою. - Ні, так не піде. У тебе руки надто слабкі. - Ігнат відійшов від мене і відвернувся, задумливо почухав рукою маківку. – Я тебе надто жалію…

- Я б так не сказала. – невдоволено пробурчала я собі під ніс.

Ігнат не почув, або вдав, що не почув, продовжуючи міркувати ще кілька секунд, потім, ляснув у долоні, ніби прийнявши рішення, і видав:

- Закінчуватимемо тренування силовими вправами на руки.

Я не змогла стримати мученицький стогін. Він просто знущався з мене.

- Ти жартуєш? - У розпачі простягла я і з надією подивилася на Ігната.

– Ні. – відрізав він. - У тебе ще повно сил наприкінці тренування, чому б не спрямувати їх у потрібне русло? - Сказав, скоса поглядаючи в куток зали.