19

Ігнат.

Кіра ще довго виражала своє захоплення і обливалася зворушливими сльозами, звинувачуючи у всьому гормони. Поліна широко посміхалася, мовчки приймаючи похвалу та іноді відповідаючи на запитання, а я збоку спостерігав за нею. Ніколи не бачив, щоб вона так довго усміхалася. Ніколи не бачив її такою щасливою. 

Я дивився на неї і в мене на душі наче солодкий сироп розливався, і я зовсім забув про те, що взагалі поспішав на роботу. Дивився і немов губка вбирав, забирав собі, запам'ятовував цю усмішку, розслабленість, легкість. Вона була зовсім іншою поза стінами тренувального залу. Вона була зовсім іншою, коли малювала. Вона була зовсім іншою, коли не боялася. І така вона мені подобалася ще більше. Від такої її у мене не закипали мізки, але моє серце билося частіше й дужче. І хотілося відчайдушно неправильного: стати їй ближче і дозволити їй наблизитися, дозволити собі відчувати, загубитися в усіх цих почуттях хоча б ненадовго.

- Я йти мушу. - Відходячи від Кіри, сказала мені Поліна. - До завтра?

Я кивнув, вона посміхнулася, і ніби знехотя відвернулася ідучи. Я мовчки проводжав її поглядом, коли звідкись збоку долинув голос Кіри.

- Дивовижний талант, правда?

Я повернув до неї голову, неохоче відводячи погляд від дівчини. Кіра дивилася зацікавлено і, трохи примруживши очі. Вона все помічала. Все завжди помічала.

- Звідки, кажеш, ти її знаєш?

- Я не казав. - Я опустив очі, ховаючись від її проникливого погляду. Я не хотів, щоб вона копалася в моїй голові і бачила те, що там відбувається. Точніше, хто там відбувається. – Я її треную.

- О, правда? – здивувалася Кіра.

Подивилась услід дівчині і знову перевела погляд на мене.

- Вона вродлива. - сказала вкрадливо і уважно подивилася на мене, ніби чекала на реакцію.

І я одвернувся. Не хотів, щоб вона помітила на моєму обличчі засмучення. Навіть не знаю, чому її слова викликали в мені таку прикрість. Начебто, якби Поліна була трохи менш красивою, у мене було б більше шансів.

- Мені здається, ти їй подобаєшся. - Так і не дочекавшись відповіді, видала Кіра як ні в чому не бувало. Як щось само собою зрозуміле. Сказала це так просто, лише трохи піднявши брову, я ж завмер як бовван.

Слова обпалили обличчя, обдали жаром, і одразу ж холодом. Я повільно обернувся і глянув на Кіру, як на божевільну. Хотілося запитати: ти взагалі у своєму розумі?! І в той же час хотілося протилежного: повірити. Перепитати: Правда? Тобі правда так здається?

Адже Кіра завжди бачить більше, ніж звичайні люди. А раптом вона не помиляється і цього разу?

Одна частина мене хотіла послати її кудись подалі з її здогадками, інша - дозволити надії, що буквально оглушила в ту мить, коли усвідомив слова і сенс, проникнути глибше і прорости в душі.

Бажання змішувалися і викликали неприємне прикре тремтіння десь у животі. І цей контраст моїх власних почуттів і бажань, гидко палив у грудях і роз'їдав, наче кислота.

Все це – якась маячня. Все це не могло бути правдою. Зі мною не могла відбуватися вся ця хрінь. Я не міг відчувати так багато і так різнополярно. Я не міг подобатися Прибульцеві.

- Тобі здається. - Сказав я похмуро і, підняв з землі драбину, маючи намір піти.

Я не хотів продовжувати цю розмову, і Кіра це чудово розуміла, хоч і не поспішала забратися геть, а пішла за мною, коли я рушив уперед. Наздогнала мене і пристроїлась поруч. Якийсь час йшла мовчки, потім не витримала.

- Ти не віриш, що можеш комусь подобатися. Це через шрами, так?

Я різко зупинився і кинув драбину на землю.

- Не треба, Кіро. Не починай. – прогарчав застережливо.

Але Кірі було начхати на мій загрозливий вигляд. Вона навіть не чула моїх слів, продовжуючи розмірковувати.

- Ти перетворюєш себе на якусь дуже драматичну історію. Але все це не так. Ти виглядаєш так само, як і всі, тільки на твоєму обличчі трохи більше шрамів, ніж у інших. І знаєш, що? Як на мене, жити зі шрамами набагато крутіше, ніж лежати в труні, наприклад. – блиснувши очима, видає дівчина.

Я оторопіло відсахнувся.

- Ну і до чого це? - Виплюнув, незрозуміло скривившись.

Але Кіра раптово замовкла. Кілька секунд ще вивчаюче дивилася на мене, злегка примружившись, а потім тихим і проникливим голосом вимовила:

- Не ховай себе, Ігнате. Це просто шрами… Не треба ховати себе.

Сказала, розвернулась і просто пішла у той бік, звідки ми прийшли. Як завжди, чорт забирай. Кине якусь химерну глибокодумну фразочку і звалить, а ти ламай мізки і сам роби висновки. Роздратовано сплюнувши на землю, я підхопив вже остогидлу драбину і пішов у протилежному напрямку.

***

Я думав, що не побачу його ще довго. Після того як Кіра розірвала з Ванею всі контакти, і затребувала не траплятися їй на очі, я думав, він і зовсім не приїжджатиме. Декілька тижнів, так точно. Але він тут. Прийшов у тренувальний зал, і розглядає приміщення з якоюсь дивною посмішкою, що виражає чи то веселощі, чи ностальгію.

Я швидко закінчив тренування, розпустив малечу по домівках і підійшов до брата.