17

Ігнат.

- Ти спізнилася. На п'ятнадцять хвилин. Це недопустимо. - Відчитував я Прибульця, що сором'язливо опустила очі. Вона робила вигляд, що шкодує про своє запізнення, але я чудово бачив, як вона безуспішно намагається сховати збентежену кривувату посмішку.

 П'ять хвилин тому я не знаходив собі місця від хвилювання. Лаяв себе за те, що не можу наважитися зателефонувати і дізнатися, де вона, чорт її забирай, хитається, і чи не сталося з нею чогось. П'ять хвилин тому я психував і збирався просто звалити додому. Думав, вижену її до біса, якщо заявиться із запізненням. А зараз я просто був радий, що вона нарешті з'явилася ціла і неушкоджена. Знову стояла переді мною. Знову поряд.

І мене ці мої метання і безглузді емоційні гойдалки, вже добряче втомили. Я розуму не міг докласти, що з усім цим робити і як узяти себе до рук. Тому не особливо гадаючи, скористався перевіреним способом. Зчепив зуби і виплюнув:

- Десять кіл по периметру. Бігом.

Злість – вона така, завжди тонізує, бадьорить, допомагає зібратися. Завжди працює безвідмовно. І, що важливо, тримає дівчину на відстані: мій тон змусив її посмішку згаснути, вона зітхнула і, кинувши сумку на лаву, попленталась в кінець зали, на розминку перед забігом.

   Я не сподівався на успіх, але вона виконала завдання. Оббігла всі десять кіл, чим дуже здивувала мене. Це ж треба, яка слухняність. Яка наполегливість. Поплелася в мій бік, важко переставляючи ноги і важко дихаючи, але в очах світилася гордість і задоволення. Я бачив, як вона задоволена собою, і мені чомусь відразу захотілося її вколоти.

- Якщо ти вважаєш, що ходьба з такою швидкістю називається бігом, то я -олімпійський чемпіон. - Видав із незадоволеним виглядом.

Прибульця мої слова не зачепили. Вона лише закотила очі і похитала головою. Не даючи їй можливості відпочити, я кинув їй вказівку виконувати силові вправи. Стандартні присідання, віджимання, вправи на прес. А сам стояв і, дивлячись на неї зверху вниз, з поблажливістю відзначав, як дівчина пихкає, старається, хоча втома від забігу дається взнаки. Вона зробила всього кілька вправ і все ж таки здалася. Я ж у своїх тупих підколах не здавався.

- Така завзятість. Прямо сльози навертаються. - В'їдливо скривившись я змахнув неіснуючу сльозу.

Прибулець ображено підібгала губи. Вже не посміхається, не закочує очей. Я посміхнувся. Не подобається? А так:

- Чудово. Відмінно... Такими темпами за два роки ти зможеш підняти гантельку в пару кілограмів. — присівши навпочіпки над прибульцем, що лежала на підлозі, зрозумничав я.

Вона підняла на мене очі, погляд спідлоба. Злилася. А мені подобалося, як вона злилася. Навіть це подобалося, чорт би мене забрав.

Дівча підвелося на тремтячих руках, зусиллям волі змусило себе віджатися від підлоги нещасний двадцятий раз, і знову знесилено впала на підлогу.

Вперта. Слабка, але вперта. І я, звичайно, перебільшував. За два роки за такої завзятості вона змогла б досягти непоганого результату. Але в тому й діло, що непоганого. Чи достатньо їй було непоганого результату?

- Я ніяк не збагну, навіщо тобі все це? – Продовжуючи нависати над дівчиною, сказав я. Вона повільно підвелася і сіла на підлогу. Подивилася запитливо, і я продовжив. - Впевнена, що це правильний шлях?

Прибулець насупилась, незрозуміло дивлячись на мене, і я пояснив.

- Особисто я не впевнений, що зможу виліпити з тебе щось варте навіть за п'ять років. Ти надто слабка. Худа... - Тендітна. Жіночна. Красива. Їй би на подіум. Їй би прикрашати обкладинки глянсових журналів, а не валятись тут на брудній підлозі, обливаючись потом.

Дівчина стиснула щелепи. Відштовхнувшись рукою від підлоги, піднялася на ноги. Подивилася з викликом.

- Я впораюся. - сказала твердо.

- Знайшла б собі хлопця... - продовжував я, не звертаючи уваги на її рішучий вигляд. - Хай би ходив за тобою по п'ятах. Захищав. Було б ефективніше. - Встаючи за дівчиною, говорив я, начебто без інтересу. - Він би вважав за честь просто поруч перебувати. Тобі потрібно тільки пальцем поманити ... - Усміхнувся. Не знаю, про кого я казав. Думаю, краще було заткнутись, але рот продовжував нести нісенітницю. - А приголубиш, то він і зовсім... Ну сама розумієш... певні речі завжди діють на чоловіків безвідмовно. - Натягнуто засміявся я.

Очі Прибульця розширились і блиснули небезпечним вогнем. Рот скривився в німому обуренні, змішаному з нотками злості.

- Та що з тобою таке? – крізь зуби процідила дівчина.

Якби я знав, Прибулець. Якби я знав.

Злість. Образа. Ненависть. Ревнощі. Неприпустимі емоції. Маячня. Каша в голові. Каша у душі.

Це відчайдушно неправильно – те, як я реагував на неї. І те, як вона мені подобалася, і те, як рівною мірою я на неї сердився. За її красу. І за те, що такому, як я, ніколи не торкнутися подібної краси. За те, що на її тлі я виглядаю ще більшим виродком, ніж є насправді. Та за все.

Лайно зі мною, Прибулець. Абсолютне та безповоротне.

- Нічого. - Відповів я, в одну мить розгубивши весь свій запал. – Забудь. Давай удари краще відпрацьовувати. Відео вивчила?

Дівчина кивнула, продовжуючи напружено спостерігати за мною. Боялася, чи не викину я ще якийсь крендель. Я потер обличчя рукою. Зітхнув. Я такий придурок.