14

Ігнат.

- Я чула, ти відмовився від участі в турнірі ... - Кинувши на мене косий погляд, Кіра продовжувала мірно погойдувати коляску з немовлям.

- Так, відмовився. - Простягнув я, дивлячись кудись убік. - Зараз не найкращий час...

– А мені здається, найкращій. Ти в гарній формі і зараз якраз проводиться відбір на змагання. Тобі варто спробувати. - Сказала Кіра, дивлячись на мене знизу вгору, але погляд при цьому у неї був такий, ніби вона доросла всезнаюча матуся, а я - її тупуватий синочок-підліток.

Я підібгав губи, дивлячись на свої кросівки. Я був радий побачити її, хай і випадково, під час пробіжки у цьому парку. Вона гуляла зі своїм новонародженим сином, і я був справді радий зустріти її, вже не вагітну, не роздуту, як величезна повітряна куля, а цілком енергійну, колишню Кіру. Але зараз я починав шкодувати, що зупинився з нею побазікати. Кіра не з тих, хто любить порожню балаканину, вона завжди з порогу копає в глибину. Ось і зараз, не встиг я сісти, як вона почала свої вчення.

- Я повинен працювати. - відповів трохи запізно, нахиляючись і упираючись ліктями в коліна. 

Я відповів твердо й цілком упевнено, але не міг заперечити, що її слова щось зачепили в мені. Викликали непотрібні емоції: досаду, розчарування, почуття провини та навіть якусь дитячу образу. Я не знав, хотів би я брати участь у турнірі чи ні. Мабуть, хотів би. Колись хотів. Але зараз у мене просто не було часу: дванадцятигодинна робота в таксі щодня, крім трьох днів на тиждень, коли я тренуюся сам і проводжу тренування у Прибульця та у малюків, які мені з панського плеча відвалив Михайло Андрійович. Після того як два роки тому Ігор став чемпіоном Європи з рукопашного бою, охочих осягати основи бойових мистецтв, значно побільшало, тренер відкрив свій клуб, і частину учнів скинув на мене. За плату, звісно. За що я йому був дуже вдячний.

- Ти не повинен відмовлятися від можливостей тільки тому, що твій брат їх втратив. – тихо відгукнулася Кіра, дивлячись на мене отим своїм поглядом. Наче все розуміє і знає про мене більше, ніж я сам. Як завжди, дивиться в корінь. Чортів мозкоправ. - Ігнат...

- Ну все, Кіро, годі. Не треба... - перебив я, не витримуючи її погляду-рентгена. - Не намагайся копатися в моїй голові. Я все знаю. Я знаю що роблю. Не лізь у це, будь ласка. – додав із роздратуванням, і Кіра, зітхнувши, відвела очі.

Вона мовчала кілька секунд, задумливо дивлячись у далечінь, потім спитала.

 - На що ти збираєш гроші?

- Яка різниця?! - Вибухнув я, це її точно не стосувалося, і її питання починали мені набридати. - Треба.

- Гаразд. – примирливо підняла руки Кіра. - Я просто подумала, що можу допомогти. Я можу поговорити з Ігорем, щоб він узяв тебе в помічники. Будеш його постійним спаринг-партнером… Що скажеш?

- Хлопчик для биття? - скривився я, невдоволено глянувши на дівчину, але все ж таки задумався. Так собі роботка, але заради додаткового доходу…

- Тобі ж потрібні гроші?

- Потрібні. – зітхнув я.

- Багато? - За кілька секунд акуратно запитала дівчина.

- Кіра. – попереджально прогарчав я, і вона знову підняла руки на знак поразки, припиняючи свій допит.

З коляски почулося слабке кректання, і на обличчі Кіри відразу розцвіла посмішка. Вона підвелася з лави, трохи відкинула верх люльки назад, і посміхнулася ще ширше. Кинула на мене погляд через плече.

- Хочеш глянути? - Запропонувала зі щасливою усмішкою і махнула головою, кликаючи мене.

Я знизав плечима, підвівся, і схилився над люлькою, в якій лежала маленька зморщена істота, тихо сопіла, і трохи смикала ручками уві сні.

- Він такий красень, правда? - З любов'ю дивлячись на сина, спитала Кіра. Запитала так, ніби відповідь їй не була потрібна, але чомусь глянула на мене запитливо.

- Ем... гм... ну... - розгубився я, ніяково тупцюючи на місці. - Ну напевно. Ну він такий… ну…

Кіра цокнула язиком і закотила очі, з жартівливою претензією шльопнула мене по грудях тильною стороною долоні.

- Гаразд. Краще нічого не кажи. - Зупинила мене з сміхом. Знову сіла на лаву і почала возити коляску туди-сюди. – Тобі варто повчитися робити компліменти. - хмикнула, глузливо дивлячись на мене, і додала. - Ось Ваня одразу сказав, що він красень.

- Коли ж він встиг це сказати?

- Він приїжджав. Наступного ж дня, як мене виписали з пологового.

Тепер була моя черга цокати язиком і скрушно мотати головою. Стало навіть трохи прикро. Виходить, він приїжджав тиждень тому, але додому навіть не зайшов, одразу помчав до Кіри. Господи, що за ідіот? Що він собі думає? І чому Кіра його заохочує?

- Ти знаєш, що він сохне по тобі. Так? - Задав я запитання, яке слід було поставити вже давно. Адже Кіра не дурепа, вона все чудово бачила, все розуміла, то чому не присікала його безглуздих дурних поривів?

Кіра глянула на мене з подивом, піднявши брову.

- Навіщо ти даєш йому надію? - Запитав я, звівши брови до перенісся.

– Що? – спохмурніла Кіра. – Даю… Даю надію? Ігнат... - Задихнувшись від обурення, раптом скрикнула дівчина. Пару секунд вона дивилася на моє обличчя, ніби чекаючи, що я зараз розсміяюся і скажу, що пожартував. Але, так і не дочекавшись, почала пояснювати, нервово розмахуючи руками.- Немає в нього до мене ніяких почуттів. Нема їх.