12

Ігнат.

- Зазвичай за народження сина бухлом проставляються, Ігорю. А ти цей… інвентар притяг.

- Мій син вестиме здоровий спосіб життя. Чого й вам бажаю.

- Приймача собі вирощуєш? Нового чемпіона?

- Ну ні-і, хлопці. Мій син буде лише тим, ким захоче бути. Тільки так.

Я зверху спостерігав за розмовою Ігоря – нашого новоявленого чемпіона та одночасно батька (Кіра народила буквально учора), -  та трьох пацанів, що обступили його півколом. Зверху, бо я, насилу балансуючи, стояв на високих сходах і прикручував до стелі принесений Ігорем канат.

Ігор закінчив встановлювати в кутку боксерський манекен і, відійшов убік. Критично оглянув його, ніби оцінюючи, чи добре він тут виглядає, і, задоволено кивнувши сам собі, став збирати розкидані по залу шматки картону від упаковки. Закінчивши, махнув нагору мені на прощання і покинув зал.

Хлопці ще якийсь час перемовлялися між собою, про щось сміялися, і, врешті решт підхопивши свої речі, теж попрямували на вихід.

Я затягнув вкручений в стелю гачок і смикнув канат, трохи повисаючи на ньому, щоб перевірити, чи він не відвалиться під моєю вагою. Вирішив підтягнути ще трохи, коли почув раптом знизу здивовані вигуки і вульгарні присвистування.

- О-о, нічого собі.

- Це що за квіточка у нашому розсаднику?

- Цукерочко, ти не заблукала?

Опустив очі вниз і трохи нахилився, щоб побачити, що відбувається. Хоча гадати тут було нічого: від чого ще могли так збудитися ці недоумки, як не від Прибульця, що з'явилася в залі?

Я закотив очі, мотаючи головою, і, зробивши останнє зусилля, натиснув на гачок, вганяючи його до упору в цемент. Почав спускатися під акомпанемент масляних жартів і загравань придурків, що не на жарт розігралися. Поки я спускався, дівчину мені не було видно, але коли я нарешті поставив ногу на підлогу, картина, що мені відкрилася, змусила мою кров пришвидшитись під адреналіном, що раптово вдарив у голову.

Злість, мов блискавка, розсікла мою свідомість, миттєво і яскраво, варто було мені лише побачити мого Прибульця, що вчепилася побілілими пальцями в лямки рюкзака, і трьох ідіотів, що обступили її, не даючи увійти.

- Гей, дурні. - окликнув я хлопців, швидко насуваючись на них.

Двоє одразу ж заткнулися і потупилися, стираючи з лиць тупі заграючі посмішки, мабуть, відчули в моєму тоні загрозу. Але один із них, навіть не зреагував, продовжуючи жадібно облизувати поглядом тіло дівчини.

– Відвалив від неї, Соколов. — кинув я ідіоту, який так знахабнів, що почав уже тягнути свою руку до волосся чи обличчя дівчини, але почувши мене, повільно її опустив.

- З якого переляку? - Ідіот повернувся до мене і подивився із сумішшю здивування та невдоволення.

Я швидко підійшов і затулив собою тіло дівчини, що стислася до розмірів зашуганого кошеня.

- Ти чого? - пирснув Соколов, підводячи брову.

- Я сказав тобі звалити, придурок. Іди звідси, доки я добрий. - Процідив я крізь зуби, погрозливо нависаючи над ідіотом.

- Пх... Ти щось поплутав... - пирхнув Соколов, глянув на своїх притихлих товаришів, і раптом мерзенно посміхнувся. - Вона – твоя дівчина, чи що?

- Так, моя. - Відповів я риком, і одразу ж збирався поправити себе. Навіть відкрив рота, щоб уточнити. Не моя дівчина. Моя учениця. Але на обличчі Соколова з'явився такий вираз... У ньому було стільки огидного глузування. Йому було смішно від його ж припущення. Думка про те, що Прибулець може бути моєю дівчиною, здавалася йому настільки неймовірною, що це просто безглуздо і смішно - таке припускати.

Він дивився на моє обличчя і кривив губи. Фиркав, гидливо морщився.

І я відчув, що мені просто дах зриває від цього виразу на його обличчі. Я відчув, як стискаються щелепи, натягується шкіра на кулаках, м'язи всього тіла кам'яніють, готуючись руйнувати, бити та знищувати. Я важко дихав. Я казав собі: заспокойся. Тримайся. Не зривайся. Ліва нога сама собою зробила крок уперед. Ближче до мудака-Соколова. Але я все ще тримався в руках.

- Серйозно, Ігнате? Ця ціпонька і... ти? - виплюнув мудила, сяючи очима, сповненими огиди.

Ну, все, сука. Цього я вже витримати не зміг.

Лише одна фраза, кинута так невчасно, і я зриваюся. Лють затьмарює мій розум.

Хапаю Соколова за грудки і вбиваю в стіну з такою силою, що біль віддається в ліктях обох рук. Я хочу врізати йому з усіх сил, стерти цей вираз обличчя, місити його пику кулаком, поки не оголяться кістки черепа, поки не посиплються зуби. Але своїх спотворювати не можна. За своїх Андрійович може й поперти. Мені дивно, що я пам'ятаю про це в такий момент, але пам'ятаю. Я не повинен залишати слідів на цій мерзотній пиці, і тому стискаю мертвою хваткою горлянку.

Придурок хрипить і задихається, витріщивши очманілі очі. Я натискаю сильніше, передчуваючи той момент, коли зіниці мудака почнуть закочуватися вгору, коли він знепритомніє і впаде на підлогу смердючою купою марного лайна. Душу сильно, втративши контроль над своїм гнівом, коли раптом відчуваю дотик тонких пальців до свого біцепса.

- Ігнат. - Чую наляканий, але вимогливий голос у мене за спиною. Тонкі пальці обхоплюють плече і натискають, тягнуть, намагаючись відтягнути мене від Соколова, що задихається. - Ігнат, будь ласка.