10

Поліна.

Мені здавалося, це тренування не закінчиться ніколи. Я втомилася, я була виснажена. Насилу переставляючи чавунні ноги, підхопила рюкзак і попленталася до виходу.

- Дякую. – Кинула на прощання Ігнату. Той лише байдуже хитнув головою, навіть не зводячи на мене очей.

Не знаю, що сталося, але під кінець тренування він різко змінився: більше не жартував, не глузував, навіть не дратувався. Намагався не дивитись на мене, не ставив запитань, лише сухо віддавав вказівки, невдоволено хмурячись.

Не знаю, що я зробила не так. Але такі зміни в його настрої мене засмучували.

Я зітхнула і вийшла із зали. Повільно пройшла коридором і вийшла надвір. Зупинилася, вдихаючи тепле осіннє повітря, подароване останніми сонячними днями бабиного літа, прикриваючи очі від задоволення. Мої м'язи гули, боліла кожна клітина, але я була задоволена. У мене виходило. Не надто виходило фізично, але морально я почувала себе сильнішою. Я долала свій страх, і це вселяло неабияку впевненість у собі.

- Поліна? - Несподівано почула я поряд із собою здивований жіночий голос.

Я розплющила очі і спробувала сфокусувати погляд на фігурі дівчини, що стояла переді мною.

- Поліна, це ти? - Дівчина здивовано розглядала мене з ніг до голови, потім кинула погляд за мою спину. Її очі ковзнули по вивісці, що висіла над дверима зали, і повернулися поглядом до мого обличчя. Здивування змінилося спантеличеністю. Я спостерігала, як вона посилено про щось розмірковує, як і колись опустивши одну брову. А потім на її обличчі промайнуло розуміння.

Вона проковтнула і відвела очі, ніби їй раптом стало ніяково чи соромно.

– Рита. - Видихнула я тихо.

Рита. Моя найкраща шкільна подруга. Я не бачила її майже рік. З дня суду. З того дня, коли вона зробила свій вибір не на мою користь. Коли її хлопець, що стояв зараз віддалік - тільки зараз помітила- густо поливав мене брудом.

Востаннє ми бачилися після засідання. Вона приїхала до мене додому, але я виставила її за двері. Попросила її ніколи більше не приходити.

Вона плакала. Вона кричала, що Сергій лише сказав правду, і в її голосі прозирав чистий відчай. Я знаю, як складно їй було зробити вибір між подругою дитинства та коханим хлопцем. Я не звинувачувала її за цей вибір. Мені не було в чому її звинуватити. Але тоді, того дня я була сповнена болю, ненависті до всього довкола та безнадійності.

Тоді я не могла і не хотіла її бачити, а зараз розуміла, що шкодую, про те, що відштовхнула її. Зараз я розуміла, наскільки сумувала. Я не думала, що нашу дружбу можна повернути. Але ми могли б спробувати знову спілкуватися?

Поки я стояла стовпом і, покусуючи внутрішню поверхню щоки, сперечалася сама з собою, до нас, покинувши свій мотоцикл, наблизився Сергій.

- Рито, нам час. - Сказав він, обійнявши дівчину за талію. Уникаючи дивитись на мене.

Він не говорив зі мною і не дивився на мене. Не випльовував на мою адресу гидкі образи, не звинувачував мене в усьому на світі. На його обличчі не відбивалася колишня ненависть і зневага, але моє тіло відреагувало так само, як тоді, коли все це було. До горла підкотила величезна нудотна грудка, перекриваючи кисень. Я відступила на крок назад. Позадкувала. Рита помітила це, і на її обличчі позначилася просто нескінченна кількість жалю.

- Сергію… їдь без мене, гаразд? Я прийду пізніше. - тихо сказала дівчина, погладивши хлопця по плечу.

Сергій стиснув щелепи, кивнув, і все ж таки підняв на мене погляд. Не можу сказати, що відбивалося в цьому погляді, бо, коли він зробив це, мої мізки ніби вкрилися кіркою льоду, розумовий процес завмер. Вимкнувся. Моя психіка знову намагалася захистити мене від болючих спогадів. Я просто стояла і дивилась перед собою. Здається, навіть не дихала, не могла.

- Поліна? Все в порядку? - Раптом почула голос у себе за спиною, і чомусь цей голос, саме цей голос, дозволив мені нарешті зробити повноцінний вдих.

Поборовши заціпеніння, я повільно повернула голову. Ігнат похмуро дивився на пару, що стояла навпроти мене. Я подивилася на його хмурий недружелюбний вид, могутню постать, і не знаю чому, але щось усередині мене клацнуло і відпустило. Так, ніби з його появою я опинилась під захистом. Так, наче поряд із ним я могла нарешті розслабитись. Я проковтнула, і намагаючись вирівняти дихання, розправила плечі.

- Я… так… Дякую, все добре. - Сказала йому і відчула, як губи самі собою злегка розтягуються у вдячній посмішці.

Він уважно подивився на моє обличчя.

- Точно? – перепитав недовірливо нахмурившись.

- Так. - відповіла, дивлячись прямо в його очі і знову повторила з усією щирістю. - Дякую.

Ігнат кинув на пару черговий похмурий погляд і, повернувшись, пішов.

Сергій, простеживши за Ігнатом дивним поглядом, теж пішов, наостанок поцілувавши свою дівчину в маківку.

Я ніяково потопталася на місці, не знаючи, що сказати.

- Я… я маю йти. - Так і не знайшовши слів, здалася, маючи намір все ж таки боягузливо втекти. Я чесно не знала, про що нам говорити. До того ж я все ще була трохи спантеличена своєю реакцією на появу Ігната. Тож мені не хотілося зараз ламати голову у пошуках теми для розмови з колишньою подругою, хотілося краще залишитись на самоті та як слід порозмірковувати щодо впливу на мій емоційний стан мого похмурого тренера.