8

Поліна.

- Я пишаюся тобою, Поліна. По-справжньому пишаюся. - З широкою посмішкою сказав Гліб Миколайович, і в його погляді і справді читалася справжня гордість. Таку гордість можна відчувати за своїх дітей, але не за пацієнтів. Тому я була здивована і збентежена. Не знаю, говорило це на користь того, що він хороший лікар чи ні, але я таки перейнялася до нього трохи більшою довірою.

- І як ти почуваєшся у процесі? Як ти справляєшся? - Запитав психолог, дивлячись на мене звично уважним поглядом.

- Ну, не знаю… - Я знизала плечима. – Спочатку все було непогано, але…

Похнюпилася, згадуючи, як мало не знепритомніла від того, що хлопець схопив мене за ногу. Схопив без злого наміру, але моє тіло відреагувало так, ніби він був загрозою. Автоматично відреагувало. Я втратила контроль над ним і заціпеніла.

- Ти боїшся його? – підказав чоловік.

– Ні. Не те щоб… Може… Я не знаю. – Плутано пробурмотіла я.

Мені було важко відповісти на це запитання. Розумом я розуміла, що я не маю об'єктивних причин його боятися. Він, здається, непоганий хлопець. І мені подобалося, як він дивиться на мене: не виявляючи ніякого інтересу до моєї персони, як на набридливу домашню тварину, з присутністю якої йому доводиться миритися. Я трохи посміхнулася, згадуючи його злість, яка чомусь не здавалася мені страшною, а скоріше забавляла. Його невдоволення мною і цю кличку смішну. Мені подобалося те, що я йому не подобаюсь. Я дратувала його, і це мене заспокоювало. Але під час тренувань ми знаходилися віч-на-віч у закритому приміщенні, і це не могло не лякати мене.

- Мені здається, що я зможу звикнути. З часом. - Сказала я, задумливо дивлячись перед собою. - Він хороший. І я його дратую.

Психолог трохи посміхнувся моїм словам, але ніяк їх не прокоментував. З хвилину про щось міркував, задумливо крутячи ручку між пальцями, потім простяг мені листок паперу і склянку з кольоровими олівцями.

- Завдання те саме. Зафарбуй лист.

Я взяла лист і той самий чорний олівець, що й минулого разу. Почала розмашисто черкати лист і раптом зупинилася. Подивилася на чорний грифель, і згадала, що таким самим олівцем хотіла намалювати портрет Ігната. У голові миттєво, як на замовлення, виник образ, і я почала задумливо перебирати деталі у своїй голові. Кожен шрам, асиметрію темно-синіх очей. Тонкі губи. Добре окреслені вилиці. Лінію підборіддя. Коротке темно-руде волосся. Хоча ні, його не незвеш рудими, це був скоріше каштановий колір із рудуватим відливом. Намалювати такий відтінок у кольорі не надто легко. Але я й не маю наміру робити кольоровий портрет. Я хотіла передати суть, глибину і характер, а для цього мені був потрібний лише простий олівець, так, щоб увагу нічого не відволікало. Я перебирала деталі в умі, складаючи їх в загальну картину, передчуваючи кінцевий результат, знову забувши, де я перебуваю.

- Поліна? - вивів мене із задуму психолог, і я, стрепенувшись, сильніше обхопила олівець.

Тільки зафарбовувати лист чорним мені більше не хотілося. Я зробила ще кілька штрихів та відклала олівець. У центрі залишилося невелике нерівне біле вікно, і я з цікавістю подивилася в склянку, гадаючи, який колір найкраще поєднувався б із чорним. Не довго думаючи, підхопила пальцями темно-зелену пастель і зафарбувала порожнечу.

- Прекрасно! - Раптом вигукнув чоловік, дивлячись на мене ледь не з захопленням. – Зелений колір – це колір сили.

Я насупилась. Подивилася на аркуш. Я навіть не думала про те, що він щось там розшифровує в цих моїх безглуздих малюнках. Але чоловік був такий задоволений, що, схоже, для нього ця мазня була дуже інформативною.

- Що ж. – бадьоро почав психолог. - Ти не перестаєш мене тішити. З сьогоднішнього дня я даватиму тобі завдання. Ти маєш їх виконувати, вибач, ультимативно. Інакше не вийде. Ти готова.

Моє тіло напружилося. Що ще за завдання? І чому "ультимативно"? У мене немає вибору? Я не можу відмовитись? Знову? От чорт, а я тільки-но розслабилася ...

Я проковтнула, сідаючи прямо, чекаючи на вирок.

- Отже. Наступного тижня ти маєш записатися на масаж. Який завгодно… який тобі більше подобається. Але! Масажистом має бути чоловік.

Я ледь з стільця не впала, почувши слова чоловіка. Відразу відчула, як по спині розповзається холод, і тіло вже звично кам'яніє.

- Ви з глузду з'їхали?! - Надсадно прошепотіла я, на всі очі вдивляючись в обличчя чоловіка, всією душею сподіваючись, що він просто пожартував.

Варто мені лише на мить уявити, що мого оголеного тіла торкатимуться чиїсь чужі руки, чоловічі руки, як серце підкотило до горла разом із нудотою.

- Ні я не можу. - Я затрясла головою, як припадкова, і схопилася зі стільця. Я знову хотіла втекти, мене починало трусити від паніки. - Я не можу!

Чоловік швидко підійшов до мене і трохи натиснув на плечі, змушуючи знову сісти. Простягнув склянку з водою. В моїх очах починали танцювати чорні мушки, голова паморочилася. Я схопила склянку і тремтячою рукою піднесла до рота. Зробила ковток і підняла очманілий погляд на чоловіка.

- Ти можеш, Поліна. Тобі це потрібно. Потрібно послабити м'язову напругу, робота з тілом дуже важлива. Це обов'язкова умова. - суворо сказав Гліб Миколайович, а потім окинув мене співчутливим поглядом і заговорив заспокійливим тоном. - Повір мені, ти можеш. Дихай глибше. Ось так. Просто дихай. Ще ковток. Молодець.