4

До закінчення тренування залишалося всього якихось двадцять хвилин, коли двері до зали знову відчинилися. Я подивився на годинник, розуміючи, що це не наш учень, а швидше за все хтось залітний, і обернувся.

Біля дверей, у сірому балахоністому одязі стояло безформне Щось і нерішуче тупцювало, розгублено оглядаючись на всі боки.

Кинувши малечі вказівку відпрацьовувати фронт-кік, я зітхнувши попрямував розбиратися з прибульцем. І чим ближче підходив, тим повільніше і невпевненіше ставали мої кроки, доки я зовсім не зупинився, так і не дійшовши пару метрів. Мене вразило і вибило ґрунт з-під ніг одразу кілька речей.

Перше: прибулець був дівчиною.

Друге: прибулець був страшенно красивою дівчиною.

І третє: ця дівчина-прибулець так дивилася на мене... Вона так дивилася...

Я ловив на собі різні погляди, переважно - співчуття, жалість, переляк чи огиду. Але дівчина дивилася на мене настільки дивно і недоречно цієї ситуації, що я на мить розгубився. На її обличчі в її погляді... та щоб мене... читалося справжнє захоплення.

Вона зачаровано розглядала ліву сторону мого обличчя, навіть не моргаючи, і, здається, затамувавши подих, злегка відкривши свій красивий рот, свої ідеальні повні губи. Ну і ну.

Від цієї її реакції на найпотворнішу частину мене раптом стало спекотно. І ніяково. А від того, що вона сама настільки вродлива, накотив дивний сором і зніяковілість. І тільки потім - вже звична злість, яка зазвичай бувала, коли я бачив когось більш-менш симпатичного, або хоча б нормального. Когось, хто виглядав, краще за мене. Загалом, якщо судити логічно, я відчував злість абсолютно до всіх. І, якщо бути зовсім чесним, причиною цієї злості була звичайна заздрість.

Не без зусиль придушивши погані емоції, я зробив крок уперед.

- Чим можу допомогти? - Запитав чомусь охриплим голосом.

Прибулець ледь помітно здригнулася, ніби приходячи до тями. Знітилася. Припинила дивитися на мене, опустила очі і нервово поправила довгі рукави безрозмірної толстовки, за якими навіть пальців не було видно.

- Я… е-е… Я шукаю Михайла Андрійовича. – метушно оглянула зал, ніби тренер міг би десь тут сховатися.

- Він поїхав по справах. Я за нього. - З цікавістю дивлячись на дівчину, сказав я.

Вона якось вся стиснулася від моїх слів, і зробила крок назад.

- А... він... скоро він повернеться?

- Я не знаю. Можливо, за тиждень. - Відповів я, притулившись плечем до стіни, поруч із прибульцем. Вона відсунулася, відступила ще на крок, уникаючи дивитись мені в очі, майже вперлася спиною в двері. Пошарила рукою по дверях відшукуючи ручку, і, нарешті відшукавши, ледь чутно безладно пробурмотіла:

- Я тоді... я іншого разу прийду. Е-е, дякую… До побачення.

Дівчина втекла так само раптово, як і з'явилася, а я залишився стояти і тупо витріщатися на зачинені двері. І ця її коротка, мов спалах блискавки, поява, чомусь поселила в моїй голові жахливий дисонанс. Я ніяк не міг зібрати думки до купи. Якось закінчив тренування, розігнав малих, замкнув зал, і збентежено вирушив додому.

Всю дорогу додому невгамовні думки постійно поверталися до прибульця. Все в ній не стикувалося дивним чином. Я не розумів, що з нею не так. Красиві дівчата не одягаються так непоказно, я навіть сказав би страшно. Красиві дівчата не озираються на всі боки, як зацьковані звірята. Красиві дівчата не приходять у подібні місця. Красиві дівчата не дивляться на мене так, наче я зірка телеекрану.

Можливо, вона ненормальна? Якась міська божевільна? Ха, чи може актриса, і це було щось на кшталт челендж-постановки?

А може вона і взагалі злочинця, яка приховується від закону?

Прибулець з іншого світу?

Я пирснув. Так я далеко зайду.

Похитав головою, посміхаючись польоту своєї недорозвиненої фантазії, заходячи до квартири.

- Чому посміхаєшся? – почув раптом голос збоку, і мало не підстрибнув на місці. Різко обернувся і побачив брата, що стояв у дверях кухні, спершись на одвірок, і з незворушним виглядом жуючим яблуко

- До інфаркту доведеш, чорт забирай. - З докором кинув я братові, скидаючи кросівки та закриваючи двері. - Чого не попередив, що приїдеш?

- Е-е, - простягнув Ваня дивлячись на мене з докором і розвів руками, - це взагалі-то і моя квартира, не забув?

– Не забув, не забув. Бабусин заповіт у рамочку повісив на стіну і перечитую щоранку. – посміхнувся я. – Давно приїхав? - Підійшовши до Ваньки, я потис його руку і ляснув по плечу, злегка обійнявши. Подивився на нього, оглядаючи з ніг до голови, відзначаючи, що без своєї огидної милиці, він виглядав набагато краще. Зовсім як здоровий.

- Вранці. - Прожувавши шматок яблука, відповів брат.

- І вже встиг відвідати Кіру, ага? — з усмішкою кинув я, не чекаючи відповіді, і, обійшовши його, увійшов на кухню, щоб приготувати щось на вечерю.

Дістав із холодильника яйця та шинку і приступив до приготування нехитрої страви, якою у мене завершувався практично кожен день.

- Так, заходив до неї. – троги згодом відповів Ваня, сідаючи за стілець. - Їй ось-ось народжувати, а цей... поїхав. Теж мені… татко… — виплюнув брат.