3

Ігнат

- Ну, ви двоє, я сказав вам заткнутися. - Закричав я на двох хіхікаючих підлітків, і ті різко принишкли, спрямовуючи на мене перелякані погляди. – Десять кіл по периметру, бігом.

- Ми ж нічого не зробили ... - Зробив спробу обуритися один з них - той, що старший і нахабніший.

- П'ятнадцять. - гаркнув я, і хлопці, переглянувшись і невдоволено зморщивши носи, стартували з місця.

Так то краще. Я не любив цих двох. І взагалі дітей, старших років так десяти. Ні, взагалі моя робота мені дуже подобалася. Особливо мені подобалося працювати із малими. Зарядженими мотивацією, що казна-звідки взялася для такого юного віку, і з невідомою навіть дорослій людині завзятістю осягаючих ази бойових мистецтв. З ними було легко. Вони прагнули результату, їм подобався процес, та й з малечею порозумітися просто: вони керовані, слухняні, добре бачать межі, побоюються, і із захопленням заглядають тобі в рот. Але чим старші вони стають, тим більше стають їх его, тим більше вони хочуть показати свою крутість і незалежність. Виростають у таких ось підлітків-ідіотів, які раз у раз пориваються промацати твої межі і підловити тебе на якійсь слабинці. З такими без варіантів: доводиться вдаватися до жорстких методів та покарань, інакше втрата авторитету неминуча.

- Такий суворий. – Раптом почув за спиною знайомий жіночий голос, сповнений іронії.

Обернувся і розплився в дурній хлопчачій посмішці. Що вдієш, я завжди був радий її бачити. Поспішив до дівчини, що стояла біля дверей і, підійшовши, уклав її в обійми.

- Кіра… Ого, - видав на видиху, здивовано розглядаючи дівчину, - виглядаєш… е-е-е. - Запнувся, не знаючи, яке слово було б доречніше підібрати.

- Шикарно? – з усмішкою підказала дівчина.

- М-м… так. Так. - Промимрив я, продовжуючи вирячитися на її величезний живіт. – А тобі взагалі можна пересуватися… у такому стані? - Запитав, насупившись, на що Кіра запитально підняла брову. – Тобто я маю на увазі… самій…

- Все гаразд, Ігнате. Я вагітна, а не хвора. Цілком самостійна та дієздатна. – посміхнулася дівчина. Бігло оглянула зал і хлопців, що тренуються, і раптом, зовсім неочікувано різко змінилася в обличчі. Посмішка зникла з її обличчя, губи склалися в німу "о", брови зійшлися на переніссі. Вона скривилася так, ніби їй боляче, і схопилася руками за живіт.

Я мало не підстрибнув на місці.

- Кіра… що таке? - З панікою в голосі заїкався я, починаючи кружляти навколо дівчини та хаотично розмахувати руками.

- Ох… здається, почалося. - Притуляючись спиною до дверей, Кіра почала дихати часто через рот.

– Що почалося? Ні-ні-ні, Кіро… ти збожеволіла? Чорт, ти що?! – заверещав я, як істеричне дівчисько, метушачись навколо дівчини. Що я повинен робити? Що робити? Дзвонити. Так точно. Треба зателефонувати. А куди? Ігореві? В таксі? Викликати швидку?

Поки я кинувся до столу за телефоном навперейми двом хлопцям, що проштрафилися і вже закінчували останнє коло, Кіра нахилилася, зігнулася навпіл, видала якийсь незрозумілий хрюкаючий звук, і раптом вибухнула гучним сміхом. Я різко розвернувся в її бік і подивився витріщеними очима, завмираючи на півдорозі.

Кіра сміялася до сліз, і тицяла в мене пальцем.

- Бачив би ти своє обличчя… Ох, Ігнате… – продовжувала надриватися Кіра, а я стояв і з відкритим ротом, як дурень плескав очима. До мене доходило повільніше, ніж до нетямущого немовляти.

- Ну ду-у-уже смішно. Прям обрегочешся. - З образою видав я, дивлячись на дівчину і уперши руки в боки. Паніка відступала, і я починав відчувати злість, як завжди буває, коли чогось сильно злякаєшся з чиєїсь провини. Була б вона чоловіком, я б її втащив. Але вона дівчина, і мені не залишалося нічого, як зло кинути: - Ти за цим ось прийшла? Вирішила на мені перевірити свої акторські здібності? Ну молодець, що тут скажешь… - Я награно поплескав себе по кишенях і розвів руками. - Вибач, Золотий глобус забув, але ти заслужила його, без сумніву... Найкраща жіноча роль, чорт забирай.

Нарешті відсміявшись, Кіра випросталась і підійшла ближче.

- Ну вибач, не втрималася. - Намагаючись приховати посмішку, з награним почуттям провини в очах, промовила Кіра і погладила мою щоку рукою, заспокійливо, наче дбайлива матуся.

Я сіпнувся назад, відхиляючись від її руки.

– А чого тоді? - Я говорив з невдоволенням вже швидше з упертості, образа на її безглуздий розіграш майже зійшла нанівець.

- Ось. Принесла листівки. – Кіра дістала з сумки пачку кольорових глянсових папірців. – Михайло Андрійович обіцяв поширити оголошення про благодійний ярмарок серед батьків учнів. І-і… - Багатозначно простягла Кіра, - поки вони з Ігорем у Торонто, і за головного тут ти, зайнятися цим доведеться тобі.

Я закотив очі і невдоволено підібгав губи. Ну звичайно. От робити мені ж більше нічого…

Кіра дивилася зі звичною усмішкою і добротою, якою вона буквально променилася, і я не міг чинити опір цьому світлу в її очах. Звісно, ​​не міг. Я любив цю дівчину. Любив, як друга звісно.

Ми були знайомі вже чортову купу часу і були добрими друзями. Дивлячись зараз на цю кругленьку, жіночну дівчину, що готувалася от-от стати мамою, складно було уявити, що колись вона була таким же як і я бійцем. Справжнім воїном. Ми навчалися разом у секції з рукопашного бою. Думаю, в неї були гарні перспективи на цьому поприщі, однак вона обрала інший шлях – вийшла заміж за Ігоря - хлопця, який також навчався з нами, і до речі вже мав не один чемпіонський пояс, і тепер чекала на свого первістка, поки її чоловік намагався узяти черговий кубок у змаганні за чемпіонство світу. Не дивлячись на свій велетенський дев’ятимісячний живіт, вона – як завжди діяльна та енергійна, продовжувала працювати дитячим психологом і займатися справами свого благодійного фонду.