1

Поліна.

-Так і будемо мовчати? - Тихий голос відірвав мене від споглядання картини, на якій був зображений жіночий силует, що смутно вгадувався в різноманітті ламаних ліній. Я так довго вдивлялася в цю дивну геометрію, що, здається, забула навіть про те, що я в цьому кабінеті не одна.

Перевівши погляд на чоловіка-психолога, що сидів навпроти, я непевно знизала плечима.

- Мені нема чого сказати. - обізвалась хрипким від довгого мовчання голосом.

Чоловік зітхнув і, поклавши лікті на стіл і зчепивши їх у замок, з задумом упер вказівні пальці обох рук у підборіддя.

- Навіщо ти сюди приходиш? – вкрадливо спитав чоловік.

Тепер зітхання зірвалося з моїх губ. Я склала руки на грудях, і відчула, як почала нервово смикатись нога. Мені не подобалося те, як цей чоловік вивчаюче дивився на мене, так, ніби все про мене знав і без мене, і просто глузував, намагаючись розговорити.

- Мама... переконливо просила. - відповіла я, підтискуючи губи і відводячи очі. – Я їй пообіцяла.

- Так, так ... - Відразу відгукнувся чоловік. - І, виходить, свою обіцянку ти виконуєш. Але тобі не шкода її грошей? Адже вона платить за терапію... А її немає... Вже третя зустріч...

- Ні, мені не шкода. Я її про це не просила. - перервала я чоловіка, сідаючи на стільці рівніше. Якось вся підібралася і зчепила руки в замок, щоб приховати їх все сильніше наростаюче нервове тремтіння. Мені не подобалося, що ми почали так багато говорити.

- Ти злишся на неї?

– Ні. – відповіла, не замислюючись. - Я не злюся.

- Вона бажає тобі добра…

- Я знаю. - Різко обірвала я чоловіка. Ця розмова мене нервувала. Дуже сильно. Я починала втрачати контроль над своїм тілом. По шиї поширювалася неприємна сверблячка, і я сильніше стиснула руки, щоб не дати їм волю вгамувати це мерзенне відчуття поколювання на шкірі, лише покрутила головою і повела плечима, щоб полегшити свій стан тертям одягу об шкіру. Моє тіло, охоплене цими мерзенними електричними імпульсами, сигналізувало мені про щось зрозуміле тільки йому, воно просило руху, дій, воно хотіло втекти від того, що вважало загрозою.

Чоловік помітив мої маніпуляції та уважно подивився на мене. Немає сумнівів, що йому було все про мене відомо. Дбайлива матінка, напевно, виклала йому всю мою піднаготну.

- Ти могла б позбутися цього... - Киваючи в мій бік, ніби натякаючи на ті дивнощі, що відбувалися з моїм тілом, тихо сказав психолог.

– Мене нічого не турбує. - Заперечила я швидко, так, ніби була впевнена у своїх словах, але при цьому відвела очі.

- Це не так, Поліна. Ти й сама це розумієш. Твої тілесні реакції відбуваються в такій формі, ніби ти все ще перебуваєш в умовах серйозної загрози, і так буде поки ти...

- Що ви від мене хочете? - перервала я чоловіка, стомлено спираючись на спинку стільця. Чесно кажучи, краще б ми продовжували мовчати. Цей короткий діалог висмоктував з мене всі сили. Я хотіла піти. Я хотіла додому. Я не хотіла слухати його мудрі промови і щось відповідати.

– Я? - Чоловік хмикнув і подивився на мене з лагідною поблажливістю. – Я нічого від тебе не хочу. - Потім підвівся з-за столу, зітхнув, і повільно попрямував до дверей. – Але знаєш, у таких ситуаціях я дуже засмучуюсь. Просто дуже. Сьогодні день народження моєї дружини, а я прийду, і замість підготовки гарного святкового тосту весь вечір думатиму про тебе. Коли відбувається щось подібне, - невизначено махнувши руками в мій бік, продовжив чоловік, - коли я точно знаю, що зможу допомогти своєму пацієнтові, але не роблю цього, через брак мотивації у нього, я, знаєш, дуже засмучуюсь .

Поки чоловік штовхав свою проникливу промову, він встиг дійти до дверей і відчинити її навстіж.

– На цьому наші зустрічі закінчуються, Поліна. Не смію тебе більше затримувати. - Наприкінці сказав психолог і демонстративно показав мені рукою на вихід, дивлячись на мене з нечитаним виразом обличчя.

Я кілька секунд здивовано поплескала очима, а потім повільно встала та вийшла з кабінету.

Не дякуючи і не прощаючись, я пішла. Я була здивована. Я була впевнена, що наші мовчазні зустрічі триватимуть так довго, на скільки довго вистачить грошей у моїх батьків. Мені здавалося, що нас обох все влаштовує. Він отримував свою оплату, я отримувала спокій мами і її надію на спокутування свого почуття провини.

Говорячи відверто, я не розуміла, чому вона відчувала себе винною настільки сильно, але я так втомилася від цього. Я втомилася бачити її нещасний вигляд, втомилася повторювати їй, що вона хороша мати і не винна в тому, що їй дісталася така відстійна дочка.

Вона звинувачувала себе в тому, що поїхала того дня. Вона була переконана, що лишись вона вдома, або візьми мене з собою, нічого б не трапилося. Але це не так. Рано чи пізно це все одно сталося б. Можливо в іншому місці, за інших обставин, але це сталося б. Справедливість рано чи пізно наздоганяє кожного.

Я повторювала їй щодня, що вона ні в чому не винна, а вона продовжувала годувати мене своїм почуттям провини щоранку на сніданок.

Я намагалася вдавати, що зі мною все гаразд, а вона продовжувала плакати ночами в подушку.

Продовжувала дивитися на мене з жалем.