3 Крок до зближення

Після вчорашнього вечора, який я все ж провела з Єгором, залишився дивний «післясмак».

Він якось швидко забув, що збирався до супермаркету, і потягнув мене пити каву в кав’ярню-острівець на другий поверх ТЦ. Я вже й не чинила опору, але не тому, що розтанула під впливом його шарму. Мені просто не хотілось з ним прирікатись.

Мій вечір самотності був остаточно зіпсований. Час, який я провела з сусідом, теж не приніс особливого задоволення.

Єгор не справив на мене того враження, якого прагнув. Мене лише тішило те, що я сиділа в компанії красивого хлопця.

Може, він ще не встиг відкритися і показати свою іншу, кращу сторону?

Я спостерігала за сусідом весь вечір, намагаючись знайти в ньому хоч щось, що мене зачепило б, крім його зовнішності. Але чим довше ми спілкувались, тим більше я розчаровувалась.

Він був ну зовсім банальний та поверхневий. Зачепити якусь інтелектуально глибоку тему і продовжити з ним її обговорення у нас не виходило.

Попри всю свою привабливість, каву він пив якось незграбно й раз у раз спирався ліктями на стіл. Мене від цього щоразу трохи пересмикувало.

Щоб не образити Єгора, я всім своїм виглядом показувала, що мені з ним цікаво. Але хотілося просто встати й піти, закінчити цей театр лицемірства і більше не дозволяти подібним непередбачуваним ситуаціям так кардинально міняти мої плани.

Наприкінці вечора я все ж не витримала. Як тільки ми підійшли до моєї квартири, я, не затримуючись ні на хвилинку, сказала йому офіційно: «Бувай!» — і одразу зачинила перед ним двері.

Так, я була зовсім безтактною в цю мить і, можливо, навіть його образила. Але зараз думати про це не на часі. Треба перемикати думки в робочий режим.

* * *

Я гучно шарпнула двері службового входу ресторану і пройшла до чергового посту охорони.

За моїми підрахунками, сьогодні знову зміна Валерія. І я дуже сподівалась, що він чергує не сам, а з тим синьооким стажистом.

Мій внутрішній голос останнім часом був занадто відвертим і постійно порушував мій душевний спокій провокативними запитаннями.

«Усе, Кіро! Досить!» — зупинила я сама себе і підійшла до столу охорони.

— Доброго ранку! — привіталась я, поки записувала своє ім’я в журнал відвідувачів.

— Привіт! — промовив над моєю головою знайомий м’який голос.

Моє тіло ніби пропустило через себе декілька електричних мікроімпульсів. Я підняла широко розплющені очі й глянула на нього з подивом, повільно завантажуючи свій внутрішній режим байдужої адміністраторки.

«Ого! Пощастило! Сьогоднішній робочий день обіцяє бути цікавим» — захоплено подумала я.

У Влада був гарний настрій. Він чарівно посміхався. Виглядав дуже бадьоро і впевнено. Але тільки побачив моє здивоване обличчя, одразу посерйознішав, підтягнувся і застиг, як статуя.

«У нього така магнетична посмішка і такі повільні, плавні рухи…» — знову відмітила я про себе.

Мої спонтанні реакції та відверті зізнання самій собі постійно підривали самоконтроль. Але спостерігати за Владом мені все-таки було дуже приємно.

У цьому хлопцеві мене вже приваблювало все: і очі, і посмішка, і постава, і його аристократичні жести…

«Кіро, досить! Не думай про нього! Ти прийшла на роботу. Усі думки повинні бути про роботу. Це правило! Молитва! Мантра! Та що завгодно!» — давала я собі настанову.

Але що робити, коли він стоїть на відстані декількох кроків і так гарно посміхається? Я ж не можу ніяк не реагувати на такого красеня?

— А де Валерій? Чи сьогодні Геннадій? — спитала я сухо, намагаючись вдавати цілковиту байдужість.

— Ні. Сьогодні моя перша самостійна зміна, Кіро… Олександрівно.

Ці блакитні очі поглядали на мене з такою обережністю і розгубленістю, ніби не знали, що від мене чекати в наступну мить.

«Не дивись! Відведи погляд убік! Бо якщо я втрачу контроль, твоя ніжна чоловіча натура цього точно не витримає!» — пожартувала я сама з собою, хоч зовні й надалі намагалась виглядати холодною і стриманою.

— Зрозуміла. Добре. Гарного робочого дня! — знову вимовила я стримано і швидко пішла до роздягальні.

«Ой-йоп! Я ж без макіяжу й у своєму повсякденному одязі. Він мене такою ще не бачив!» — промовила я про себе, глянувши в дзеркало. — «Ну добре, зараз усе виправимо!»

Через пів години традиційних старань у службовому туалеті я своєю фірмовою ходою дефілювала в гостьовий зал із таким виразом обличчя, ніби хотіла сказати цьому маленькому замкнутому Пеклу:

— Зустрічайте мене, чортенята! Зараз я вам покажу, що таке справжня пожежа!

***

Ранок пролетів відносно спокійно. Кожен із працівників був заклопотаний справами у своїй робочій зоні. Я перебирала документацію. Процес монотонний та нудний. Але мене дратував безлад. Тому я запаслась терпінням і відчайдушно намагалася все привести до ладу.

Я, як завжди, сиділа за нашим адмінським «робочим столиком» поряд із барною стійкою. Іноді робила перерви й виглядала у вікно, щоб розвантажити себе.

Завібрував мобільник. Повідомлення від Єгора.

«Привіт! Ти вдома?»

Вчора він випросив у мене номер. Та я приховала від нього, що сьогодні працюю.

«На роботі. А що? Ти хочеш знову влаштувати в під’їзді гармидер?» — підколола його спеціально і відправила одразу повідомлення.

Ці дивні правила про те, що хлопцям треба відповідати через деякий час, на мені не працювали. Мені якось усе одно. Нехай собі думає, що хоче.

Я єхидно посміхнулась і відклала телефон.

— Кіро Олександрівно, ви вже пили каву? Бо відколи я за вами спостерігаю, ви постійно чимось зайняті.

Це був Влад. Мене навіть починало забавляти те, як уперто він намагався тримати зі мною дистанцію, попри те, що його власне тіло раз у раз видавало його з головою.

— Я не пам’ятаю… Здається, ще не пила, — відповіла, вдаючи тимчасову амнезію.

— Тоді візьму і вам також. Вип’ємо разом. Ви згодні?