3 Неприємний збіг

Після вчорашнього вечора, який я усе ж провела з Єгором, залишився дивний «післясмак».

Він якось швидко забув, що збирався до супермаркету, і потягнув мене пити каву в кав’ярню-острівець на другий поверх ТЦ. Я вже й не чинила опору, але не тому, що розтанула під впливом його шарму. Мені просто не хотілось з ним прирікатись.

Мій вечір самотності був остаточно зіпсований. Час, який я провела з сусідом, теж не приніс особливого задоволення.

Єгор не справив на мене особливого враження. Мені лише імпонувало те, що сиджу в компанії красивого хлопця.

Може, він ще не встиг відкритися і показати свою іншу привабливу сторону?

Я спостерігала за сусідом весь вечір, намагаючись знайти в ньому хоч щось, що мене зачепило б, крім його зовнішності. Але чим більше ми спілкувались, тим більше я розчаровувалась.

Поки ми сиділи в кав’ярні, щоб не образити Єгора, я всім своїм виглядом показувала, що мені з ним цікаво. Але хотілося просто встати й піти, закінчити цей театр лицемірства і більше не дозволяти подібним непередбачуваним ситуаціям так кардинально міняти мої плани.

Як тільки ми підійшли до моєї квартири, я, не затримуючись ні на хвилинку, сказала йому офіційно: «Бувай!» — і одразу зачинила перед ним двері.

Так, я була зовсім безтактною і, можливо, навіть його образила. Але зараз думати про це не на часі. Треба перемикати думки на робочий лад.

Я гучно шарпнула двері службового входу ресторану і пройшла до чергового посту охорони.

За моїми підрахунками, сьогодні знову зміна Валерія. І я дуже надіялась, що він чергує сам, без стажистів.

«Чи без того самого синьоокого молодого стажиста?» — мій внутрішній голос останнім часом був занадто відвертим і постійно порушував мій душевний спокій провокативними запитаннями.

«Усе, Кіро! Досить!» — зупинила я сама себе і підійшла до столу охорони.

— Доброго ранку! — привіталась я, поки записувала своє ім’я в журнал відвідувачів.

— Привіт! — промовив над моєю головою знайомий м’який голос.

Моє тіло ніби пропустило через себе декілька електричних мікроімпульсів. Я підняла широко розплющені очі й глянула на нього з подивом, повільно завантажуючи свій внутрішній режим байдужої адміністраторки.

«Трясця його! Той спокій колись настане в моєму житті!» — зовсім збентежено подумала я.

У Влада був гарний настрій. Він чарівно посміхався. Виглядав дуже бадьоро і впевнено. Але тільки він побачив моє обличчя, одразу посерйознішав, підтягнувся і застиг, як статуя.

«У нього така магнетична посмішка, що аж перехоплює подих…» — знову відмітила я про себе.

Оці мої такі спонтанні реакції та відверті зізнання самій собі зненацька підірвали мій самоконтроль. Бо здоровий глузд ніби оголосив мені війну.

Мій внутрішній голос був більш стриманим і раціональним. А коли поруч зі мною з’являвся чоловік, він нашіптував мені слова типу: «Ну таке щось! Ні риба, ні м’ясо! Мене такі точно не цікавлять!»

А в присутності Влада все по-іншому.

У цьому хлопцеві приваблювало все: і очі, і посмішка, і постава, і його аристократичні жести…

«Кіро, досить! Не думай про нього! Ти прийшла на роботу. Усі думки повинні бути про роботу. Це правило! Молитва! Мантра! Та що завгодно! Просто не думай про нього, і все!»

Але що робити, коли він знаходиться на відстані декількох кроків і так чарівно посміхається?

— А де Валерій? Чи сьогодні Геннадій? — спитала сухо я, намагаючись зображати цілковиту байдужість.

— Ні. Сьогодні моя перша самостійна зміна, Кіро… Олександрівно.

Ці блакитні очі поглядали на мене з такою обережністю і розгубленістю, ніби не знали, що від мене чекати в наступну мить.

«Ну навіщо?! Не дивись! Відведи погляд убік! Ти мене дуже… дратуєш!» — молила я про себе, намагаючись і далі виглядати холодною і стриманою, хоча всередині вже розгорталась емоційна пожежа.

Я спробувала остудити цей градус напруги й швидко піти.

— Зрозуміла. Добре. Гарного робочого дня! — знову сухо вимовила і швидко пішла до роздягальні.

«Ой-йоп! Я ж без макіяжу й у своєму повсякденному одязі. Він мене такою ще не бачив!» — промовила я про себе, глянувши в дзеркало. — «Ну добре, зараз усе виправимо!»

Через пів години традиційних старань у службовому туалеті я своєю фірмовою ходою дефілювала в гостьовий зал із таким виразом обличчя, ніби хотіла сказати цьому маленькому замкнутому Пеклу:

— Зустрічайте мене, чортенята! Зараз я вам покажу, що таке справжня пожежа!

* * *

Ранок пролетів відносно спокійно. Кожен із працівників був заклопотаний справами в своїй робочій зоні. Я перебирала документацію. Процес монотонний та нудний. Але мене дратував безлад. Тому я запаслась терпінням і відчайдушно намагалася все привести до ладу.

Я, як завжди, сиділа за нашим адмінським «робочим столиком» поряд із барною стійкою. Іноді робила перерви й виглядала у вікно, щоб відволікти себе.

Завібрував мобільник. Повідомлення від Єгора.

«Привіт! Ти вдома?»

Вчора він випросив у мене номер. Та я не сказала, що сьогодні працюю.

«На роботі. А що? Ти хочеш шуміти?» — підколола його спеціально. Повідомлення відправила одразу. Ці дивні правила про те, що хлопцям треба відповідати через деякий час, на мені не працювали. Мені якось усе одно. Нехай собі думає, що хоче.

Я єхидно посміхнулась і відклала телефон.

— Кіро Олександрівно, ви вже пили каву? Бо я скільки за вами спостерігав, ви були постійно чимось зайняті.

Це був Влад і його офіційний тон, який мене дуже дратував.

— Я не пам’ятаю… Здається, ще не пила, — розгублено відповіла я.

— Тоді візьму і вам також. Вип’ємо разом. Ви згодні?

«Дивний такий… І такий уважний», — подумала я.

Він зі мною так відкрито ще не спілкувався. Тому я зовсім розгубилася. Але знову швидко взяла себе в руки й продовжила вдавати, що заклопотано працюю.

— Добре. Візьміть. Дякую! — погодилась я.