2 Новий сусід

Сьогодні в мене нічна зміна. Традиційно я залітаю в ресторан через службовий вхід, швидко переодягаюсь в роздягальні й закінчую чепуритись в робочому туалеті.  Краєм ока побачила, як Владислав та Валерій разом здавали зміну.

Перед виходом новенький підійшов до барної стійки. Він попросив баристу налити йому чаю в термокухоль.

“Ну що, Кіро Олександрівно? Приготуйся і полетіли у пекло!” - останнє зусилля і я дефілюю своєю фірмовою ходою моделі. 

— Дмитре Андрійовичу, готуйтеся на вихід! Я вже прийшла! —  пролунав мій голос із тією самою зухвалою інтонацією.

Влад стояв до мене спиною, але повільно розвернувся.

Я увійшла до зали швидким, упевненим кроком — наче з’явилася не на нічну зміну, а вийшла на червону доріжку отримувати «Оскар» за найкращу жіночу роль. Артистизму мені не бракувало ніколи.

— Кіро Олександрівно, а без пафосу ніяк? —  зрадів моїй появі Дмитро й миттєво підхопив цей грайливий тон.

— Ні, Дмитре Андрійовичу! Пафос — наше все! — дзвінко розсміялася я. — Збільшує шанси не збожеволіти на цій нудній і водночас прекрасній роботі!

— Та ну тебе! Знову оці твої завихристі жарти! — пробубонів Дмитро, намагаючись зберегти серйозний вигляд, хоч уже ледь стримував сміх.

Тут він помітив вираз обличчя Влада. Той дивився на нас із таким спантеличенням, ніби силувався зрозуміти, що тут узагалі відбувається, але поки безрезультатно.

Я теж помітила його реакцію.

— О! Доброго вечора, Владиславе! Ви ще не пішли? А вже час!

— Доброго вечора, Кіро… Олександрівно. Я зайшов по чай, — невпевнено відповів Влад, усе ще не до кінця розуміючи правила цієї гри.

— Як день? — дружньо запитала я більш серйозним голосом — Вам подобається? Не втомилися? Спочатку буде трохи важко за всім устежити. Треба бути дуже уважним. Але потім утягнетеся й робитимете все на автоматі!

— Так, звісно, — кивнув Влад, здивувавшись ще дужче.

Я перевела погляд на Дмитра:

— Давай швидко розповідай, що до чого, і біжи. Я знаю, що сьогодні трохи запізнилася.

— А що сталося?

—  Вирішила перед зміною задрімати й не почула будильник.

— На тебе не схоже.

— В усьому винна ця холодрига. Зовсім мене виснажила.

Отримавши термокухоль із чаєм, Влад уже зібрався йти, не втручаючись у розмову.

— Гарного вечора, Владиславе! До зустрічі! — офіційним тоном мовила я, не відриваючись від робочих журналів, які встиг передати мені Дмитро.

— Дякую! І вам! — ніяково пробурмотів Владислав.

Несподівана зміна в моїй поведінці все ще збивала його з пантелику, і він чомусь не поспішав іти.

— Мій хороший вечір плавно перетече в “прекрасну ніч”, — сухо констатувала я, так і не відвівши погляду від паперів.

Трохи завагавшись, Владислав урешті рушив до виходу.

Нічна зміна й справді виявилася «прекрасною» в усіх протилежних сенсах. Гості не розходилися до самого ранку. У залі залишалися дві компанії, і було враження, ніби вони святкують щось востаннє в житті.

Я повернулася додому виснажена й зла. Гарячий душ у квартирі з майже відсутнім опаленням став додатковим випробуванням. Але мені все ж вдалося трохи зігрітися й бодай частково змити з себе роздратування та втому.

Натягнувши на себе три шари одягу, ніби капустина, я пірнула під ковдру, відкрила на телефоні електронну книгу й занурилася в читання.

Вже почала засинати, коли із під'їзду донеслися гучні звуки й шурхіт.

«Що за…?» — подумки вилаялася я, різко підірвалась і швидким кроком рушила до вхідних дверей.

Зовні хтось заносив речі до сусідньої квартири. Голосів чути не було — тільки кроки та шурхіт. Але шуму чомусь вистачало на весь під’їзд.

— Що тут відбувається?! — роздратовано запитала я, розчинивши двері настіж.

Молодий чоловік років тридцяти здригнувся від несподіванки. Він стояв, зігнувшись, і намагався втримати коліном та підборіддям дві великі коробки. В одній руці тримав дорожню сумку, а іншою штовхав двері, щоб протиснутися з цим вантажем у квартиру навпроти.

Скоса глянувши на мене, він перелякано завмер, але все ж примудрився сяк-так заштовхати речі всередину й опустити їх на підлогу.

— Добрий день! — злісно гаркнула я. — Можна тихіше, будь ласка? Ви мене налякали!

— Доброго дня! — розгублено відповів молодий чоловік, явно не розуміючи, за що йому виставили претензії. — Я не спеціально. Постараюся тихіше.

— Буду вам дуже вдячна!

Я гучно гримнула дверима — навмисне, щоб сусід відчув усю силу мого гніву.

Повертаючись до спальні, усе ще зла, я мимохідь глянула на себе в дзеркало й аж підскочила від несподіванки. Розтріпане волосся, сяк-так зібране в неохайну гульку на маківці, заспане обличчя з темними колами під очима, безформний м'ятий одяг, що робив мене схожою на колобка, і штани, абияк запхані в шкарпетки. Ніби граф Дракула особисто виліз із кутка й зробив «БУ!»

Ну, логічно, що побачивши таку «красу», хлопець злякався.

— Оце влипла, блін! — із досадою пробубоніла я собі під ніс і повернулася в ліжко.

Якщо новоспечений квартирант поводитиметься тихіше, зможу подрімати ще годину-дві. Саме цього я зараз і хотіла. Усе, решта не мало значення.

Після сутички із сусідом мені все ж вдалося заснути й поспати кілька годин. Зовні панувала дивовижна тиша. Мабуть, мій неохайний вигляд і справді налякав нового мешканця. У напівсонному стані я, як слід, його й не розгледіла.

— Мені треба кави. Багато кави. І привести себе до ладу, — констатувала я в голос й поповзла на кухню.