1 Новенький

Ранок. Приємний аромат кави розвіявся по гостьовій залі ресторану. Бариста Вадим порпався біля кавомашини, готуючись до зміни. Офіціантка Олена бігала між столиками, натираючи скляні поверхні стільниць до ідеального блиску. І тільки я, ніби статуя, стояла біля вікна, спостерігаючи за зимовим проспектом, який жив своїм звичайним повсякденним життям.

Сьогодні прийшла на дві години раніше. Без поспіху підготувалася до початку зміни. У своїй орендованій квартирі я почувалася ніби тією, що потрапила на північний полюс. Тепло у батареях уже кілька днів ледве жевріло. А цьогорічна зима лютувала, як ніколи. Не врятували навіть дві пари теплих шкарпеток, флісовий костюм і товстезна пухова ковдра. На щастя, під ранок це випробування скінчилося.

А от у нашому ресторані було завжди тепло й затишно. Тому замість того щоб зайву годинку поспати, я зібралася і прийшла на роботу.

Кава з чарівних рук Вадима миттєво підняла мені настрій і розвіяла спогади про ніч у «льодовику».

Охайний стильний одяг, легкий макіяж, акуратно вкладене волосся — я вже сама бездоганність, як і належить адміністраторці ресторану. Дивлячись на цю впевнену в собі жінку, навряд чи хтось здогадався б, що шліфувати свій образ мені доводиться у службовому туалеті.

— Кіро Олександрівно! — гукнув мене охоронець Валера хрипкуватим, прокуреним голосом. — У нас сьогодні на зміні новенький!

— Він до нас назавжди чи тільки на стажування? — запитала я.

Двоє чоловіків швидко крокували вхідним коридором до гостьової зали.

— Доброго ранку! — упевнено привітався Валера й розплився в задоволеній посмішці.

Сьогодні на зміні його улюблена адміністраторка, а отже, привід для гарного настрою вже є.

— Доброго ранку… — тихо мовив другий.

«Приємний голос», — відзначила подумки я і поглянула на нього скоса. Він обережно піймав мій погляд.

«Такий милий! А які блакитні очі… — відмітила для себе я — Ще й із такою чудовою спортивною фігурою».

Новенький подивився на мене якось невпевнено і знітився, ніби прочитав мої думки.

— Доброго ранку! — привіталась я, та оцінюючим поглядом прилипла до нього.

Запитувати, чому цей високий, підтягнутий хлопець з ідеальною поставою та поглядом людини, яка звикла до зовсім іншого масштабу життя, прийшов працювати звичайним охоронцем, було б дурістю.

— Мене звати Кіра. Я адміністраторка. — Я зробила крок уперед і впевнено простягнула руку. — Можна без «Олександрівни». Це у Валерика такий стиль…

Його велика, але красива долоня накрила мої пальці. Рукостискання було м’яким, проте впевненим. Через цей дотик відчувалося тепло його руки — неймовірно приємна енергія.

— Мене звати Владислав, — тихо мовив стажист. Він дивився на мене крадькома, кидаючи швидкі погляди: то підводив очі, то сором’язливо ховав їх, ніби намагався затримати зоровий контакт довше, але через ніяковість не наважувався.

— Приємно познайомитися! — з натягнутим формальним тоном відповіла я і стрімко повернулася до Валери, намагаючись не загубити нитку власної розмови. 

— Валерію Вікторовичу, сьогодні у вас точно вдала зміна! — підсумувала я награно суворим, але жартівливим тоном.

Владислав акуратно відпустив мою руку й ще більше знітився.

Зазвичай я поводилася з новенькими інакше: суворо, стримано, говорила мало й по ділу. А сьогодні мені захотілось трохи пограти. Бо цей молодий хлопчик був такий гарненький і такий, на мый погляд, невинний, що я просто не втрималась й далі почала провокувати його сором’язливі реакції. 

“А що буде, якщо він залишиться тут працювати? Хтось комусь точно розіб’є серце!” — я знову заміряла молодика оцінюючим поглядом. 

Підійшла Олена — зовсім юна, років двадцяти, мініатюрна зеленоока шатенка. Щойно помітила нового хлопця, одразу підтягнула спину, підняла підборіддя й поправила сорочку таким артистичним жестом, ніби була не офіціанткою, а зіркою, яка готувалася ловити на собі захоплені погляди фанатів. І теж пройшлася по стажисту прискіпливим оцінювальним поглядом. По реакції стало помітно, що Владислав їй сподобався. І, не соромлячись, вона вирішила прибрати його до рук.

— Я Олена Станіславівна, — з тим самим напускним артистизмом, але жартівливим тоном представилася вона й посміхнулася так звабливо, що ми з Валерою обмінялися багатозначними поглядами.

— Влад, — привітно відповів стажист і так само потиснув руку офіціантці. Поруч з Оленою, попри її «перли», він ніби трохи розслабився.

Влад? Ну звісно! Для Лєни він одразу Влад, а для мене назвався Владиславом.

Я зауважила це миттєво. 

Але чого б це? Усе логічно. Він молодий, вона теж геть юна. Не дивно, що між ними раптово виникла симпатія.

— Ходімо, Владику! Я тобі зараз усе тут покажу! — прощебетала з тією ж чарівною посмішкою Олена й потягнула хлопця за рукав на екскурсію службовими приміщеннями.

Валерій сів поряд зі мною за крайній столик біля барної стійки — моє постійне «робоче місце», за винятком пікових годин, коли в ресторані повна посадка.

Бармена за стійкою не було, тільки бариста все ще порпався біля кавомашини.

«Запізнюється, напевно», — подумала я.

— Вадиме, а де наш Арсен? Він тобі дзвонив?

— Так-так, попередив, що буде ближче до одинадцятої.

— Привід?

— Ой, та в нього там якісь особисті проблеми!

— Знаємо ми ці його особисті проблеми. Знову півночі гуляв і проспав!

Валерій уже розвалився на стільці й краєм ока спостерігав, як натхненно Олена проводить екскурсію стажисту Владиславу. Я теж із неприхованою цікавістю скоса поглядала на них. Поведінка офіціантки мені геть не подобалася.

Валера це помітив і багатозначно посміхнувся. Проте кликати стажиста назад не став.

— Вадиме, зроби нам із Валерієм Вікторовичем ще по каві. До відкриття у нас п’ятнадцять хвилин. Думаю, ще встигнемо спокійно попити.

З Валерою в мене були гарні, майже дружні стосунки. У неформальному оточенні я не тримала дистанцію. Дружити з охоронцем було вигідно: він якимсь дивом знав усе й про всіх, і не лише в цьому ресторані, а й в інших закладах мережі.