50

Час зникає, його нема. Люди, будинки, машини все стає тлом. Кіра бреде вокзалом майже автоматично. Та й відчуття часу, напевно, відбувається за якимось внутрішнім годинником. Вона вчасно підходить до поїзда, заходить у вагон і знаходить своє місце. Не включаючи свідомості, не розуміючи де вона і що робить. Як завірусований комп'ютер із останніх сил виконує свою базову програму, але на більше вона не здатна.

Їй здається, що вона зникає, перетворюється на пилюку. Свідомість затьмарюється, немов захищаючи її від занадто сильних страждань.

Кіра сідає біля вікна, обіймаючи себе руками, і притуляється чолом до скла. Потяг плавно рушає. Він забирає її від нього.

Напевно, назавжди. Розуміння, що вона більше його не побачить, стискає груди залізними лещатами. Але сліз немає.

Кіра не розуміє, що з нею відбувається.

Їй завжди здавалося, що вона знає про себе все. Скільки прочитано психологічної літератури та пройдено тестів до навчання в університеті, скільки проективних методик, тестів, гештальт-технік пройдено у процесі навчання. Їй здавалося, що вона чудово знає, хто вона, чого вона хоче, всі свої слабкі і сильні сторони. Та й тренування зробили свою справу, забезпечивши їй силу духу та тіла. Їй здавалося, що вона має внутрішню опору, що забезпечує їй стабільність і стійкість психіки. Їй здавалося, що навіть якщо весь світ звалиться, вона залишиться стояти на ногах.

Але зараз, цієї секунди, вона відчувала себе приголомшено втраченою. Немов дитина. Немов ґрунт пішов з-під ніг, і їй просто нема за що вхопитися. Наче весь світ, весь сенс її існування перетворився на Ігоря, але в цьому світі для Кіри не було місця. Вона не розуміла, чому стороння людина може так багато означати. Коли сталося, що Ігор став для неї важливішим за себе саму? Сенсом її життя. Це явно щось хворе. Так не повинно бути. Кохання не повинно ламати життя. І навіть будучи кинутим, людина не повинна втрачати свою суть і жагу жити.

Але Кіра втрачала, невблаганно та болісно. Не розуміла чому, але виразно відчувала, як сили  її покидають. Мрії, цілі, любов до себе і до світу, витікають із неї. Вона залишається пустою оболонкою. Без внутрішнього світла, без бажання рухатись і щось змінювати.

Образи не було. Ігор нічого їй не обіцяв, не давав жодних надій. Так, вона йому подобалася, він щось відчував до неї. Але почуття не вписувалися у його грандіозні плани. Він відмовився від них так просто. Мабуть, вони були такі нікчемні й незначні в порівнянні з його цілями, що навіть не варті й крихти його уваги, навіть не варті хоч хвилини роздумів. Для нього спочатку було все вирішено наперед. Але дурне, наївне закохане дівчисько сліпо вірило у своє власне бачення. У вигаданий нею світ. Їхній світ. У їхні почуття. Сильні, шалені, здатні згортати гори.

Вона занадто сильно закохалася.

Занадто багато себе віддала йому.

Ось воістину кажуть, що сильніше розкриєш обійми, то легше тебе буде розіп'яти. Як же так сталося, що вона не побачила небезпеки?

Які ж ми сліпі, коли закохані…

Минулий досвід нічому її не навчив. Минулого разу він так само просто відмовився від неї, вирішив, що вона негідна його.

Худа, плоска, посміховисько.

Дівчину, яка наївно, але щиро любила. Не помітив. Посміявся. Кинув, як непотрібну зламану іграшку, яку сам же і зламав.

Зламав... Якщо замислитись, її життя перевернулося після того випадку в дитинстві, на руїнах. Але Кіра ніколи не копалася у причинах. Їй здавалося, що вона просто стала надто боягузливою, наляканою, нездатною дати відсіч і чинити опір. Вона стала слабкою. Але тільки зараз раптом, з дзвінкою чіткістю вона усвідомила справжній стан справ.

Все стало на свої місця.

Вона ніколи не була слабкою. Вона була доброю, здатною, ніжною. У ній було так багато сил, що їх вистачало не лише на себе, а й на інших. Гостре почуття справедливості, прошите в коді її свідомості, завжди штовхало її на допомогу іншим. Приниженим, ображеним, нещасним, бідним, слабким. Вона завжди була сильною.

А потім... потім вона просто закохалася.

У людину, яка не прийняла її любов. Якій вона була непотрібна. І це, саме це кохання забрало сили, зробило її слабкою і вразливою. А якщо без зайвої патетики - знищила самооцінку настільки, що Кіра просто втратила саму свою суть. Ігор став дзеркалом, у якому Кіра побачила себе непотрібною.

Коли твоя самооцінка падає нижче за нуль, ти починаєш боятися. Усього. Так і всю її суть поглинув страх. Він тиснув, розростався та пригинав її до землі. Позбавляв сил та енергії. І в результаті довів її до тієї точки, коли життя втрачало всякий сенс. Глухий кут. Що б ти не задумав, скрізь тебе чатує страх, він не дає приймати рішення, не дозволяє будувати плани і тим більше сподіватися. Що б ти не зробив, все марно, все має негативні наслідки. І ти немов у пастці свого власного, придуманого лише тобою страху. Ти боїшся не те щоб поворухнутися – навіть зітхнути. Життя втрачає смак, яскравість, колір. Тебе поглинає засмучення. І ось дійшовши до дна, ти раптом розумієш, що це кінець. Кінець твого порожнього сірого життя. І лише в твоїх руках рішення, чи стане цей кінець початком чогось нового чи проковтне тебе назовсім.

Кіра знайшла в собі сили, відкопала, дістала із самого дна своєї сутності і змогла знайти вірний шлях. Новий, незвіданий, але такий правильний. Той, хто подарував надію, впевненість у собі, повернув сили і віру в себе. Бойові мистецтва стали її порятунком, дали їй нове життя. Оновили, вдихнули в неї міць, енергію та спрагу жити. Вона мала мету, мала план, і вона втілювала його в життя вперто, наполегливо, незворотно. З такою невідступністю, наче до її скроні наставлено дуло пістолета. Не даючи собі слабину, не дозволяючи розслабитись.