45.2

Кіра ковзає рукою по його шиї, вниз, по плечу, передпліччю, так само, не розриваючи контакту зі шкірою. Вкладає свою долоню в нього та тягне за собою. Похапцем крокує коридором, штовхає двері і виходить на свіже вечірнє повітря. Ігор плететься за нею як слухняний пес, ніяк не виявляючи ініціативи, не допомагаючи їй, але й не зупиняючи. Дівчина тягне його до пішохідного переходу, зупиняється на червоний. Порівнявшись, стоячи пліч-о-пліч, піднімає на нього очі. Дивиться невідривно, уважно. Облизує губи і сильніше охоплює його долоню, переплітає пальці. Крокує вперед, ледь спалахує зелений. Поспішає. Куди не ясно, але Ігореві все одно, він піде за нею хоч у саме пекло.

За кілька хвилин вони підходять до будівлі готелю. Кіра впевнено крокує в хол, і прямує сходами.

Піднявшись на другий поверх, дівчина відчиняє двері номера і буквально затягує Ігоря всередину. У того, ноги чомусь стали пручатися.

А ось і пекло. Вони прийшли.

Розкішне оздоблення номера, готель, напевно, п'ять зірок, не менше, звідки Ігореві знати? Його доля - дешевий хостел на околиці міста. Він ніколи не був у подібних місцях. Натомість вона почувається тут як риба у воді.

Усередині щось болісно стискується. Цей номер, цей готель вкотре нагадують про те, яка між ними прірва. І про те, що Ігор у цьому житті – ніхто.

Ігор відчуває якийсь дурний дитячий порив, розвернутися та втекти. Він так і стоїть біля дверей, не наважуючись зробити крок уперед, лише стискає та розтискає кулаки, оглядаючи номер. Йому тут не місце. Йому не місце у її житті. Він не може обіймати її та цілувати. Не має права. Він – ніхто.

– Ігоре. - Кличе Кіра, відволікаючи його від згубних самозневажень. Дивиться в очі, глибоко, так, що, здається, бачить наскрізь. В очах питання - вона не може зрозуміти причин його нерішучості. Порожня кімната. Двоє. Бажання, що густим туманом обволікає їх обох. Ігор топчеться на місці, як дурень, не в змозі зрозуміти, чого йому хочеться більше: накинутися на дівчину, що так відкрита перед ним, або вийти геть із цього надто дорогого готелю, стіни якого починають тиснути і душити.

Він би пішов, але піти не може. Він наче пес на прив'язі. Як тупа тварина, не в змозі відмовитися від того, чого жадає.

- Мені потрібно в душ. - каже Ігор, розуміючи, що після бою не мав можливості помитися. Нехай хоч у цьому він не налажає. Він не може покликати її до свого номера - той на іншому кінці міста, та й виглядає в рази простіше від цього. Між ними і так ціла прірва, то хай він хоч пахне добре. Ігор кидає погляд на двері, що за всіма ознаками веде у ванну, але дівчина заперечує. Для неї це навіть не має значення. Вона не може чекати. Вона й так надто довго чекала.

– Ні. - Тихо протягує Кіра і робить крок назустріч. - Не потрібно. Не йди - додає тихим вібруючим пошепком. Вона все розуміє. Вона бачить його нерішучість, розуміє, як йому тут не по собі. Але це не повинно заважати тому, що має статися. Нічого не повинно завадити їм. Вони обидва занадто сильно хочуть один одного, щоб дозволити якійсь дурній невпевненості перешкодити їм.

Кіра піднімає руки та знімає футболку. Вона його не відпустить.

Стоїть у бюстгальтері та джинсах, за кілька сантиметрів і призовно заглядає йому в очі. Дихання Ігоря зупиняється. Погляд опускається на невеликі груди, заховані під тонким мереживом, і Ігор відчуває, як пересихає в горлі. Його власне тіло від її близькості ціпеніє, наче потрапило в аркан. Він уже бачив її повністю оголеною, він пам'ятав вигляд її тіла під тугими струменями води, він зберігав цей спогад, як щось шалено цінне. І ніколи не думав, що ось така, наполовину одягнена, вона може схвилювати його сильніше, ніж тоді, коли була повністю оголена.

Кіра бачить потемнілі очі і запитливо вдивляється в його обличчя. Нічого не спрацьовує. Він залишається байдужим, хоча бажання написане на обличчі. Він голосно ковтає, але стоїть без рухів.

- Кіра. - Чи то з попередженням, чи то з докором вимовляє хлопець, але дивиться на неї при цьому з таким бажанням, що сумнівів не залишається. Він хоче її, він її потребує. Так само гостро, як і вона його.

Він зволікає, даючи їй останню можливість передумати, схаменутися і зупинитися. Але Кірі нема про що думати. Всі страхи і сумніви зникають, коли вона дивиться в його чорні очі і раптом чітко розуміє, що все так, як і має бути, вона там, де має бути і з тим, з ким має. І всі питання, що мучили її всю дорогу, раптом здаються такими дурними, адже відповідь на них одна. І усвідомлює вона його зараз із кришталевою ясністю. Вона тут, бо любить цього хлопця. Невідомо чому, але її серце обрало саме його, і навряд чи тепер воно належить їх. Воно у його руках. Безповоротно.

Кіра втомлюється чекати на дії з його боку і підходить до нього впритул, простягає руки до його футболки і знімає через голову. Він не чинить опір, але й не бере участі в процесі.

Кіра кидає футболку на підлогу і переводить погляд на його груди. Потім на живіт. Серце завмирає. Його живіт суцільно покритий жовто-фіолетовими розводами. Старими та зовсім свіжими гематомами.

Обличчя Кіри спотворюється від співчуття. Брови опускаються. Вона ковтає та проводить пальцями по його животу.

- Тобі боляче… - Не питає, стверджує. Йому не може бути не боляче. Він весь – одна суцільна рана, а вона вимагає від нього активних дій.