36

– Сто дев'яносто на сто. Ба! – Кіра кинула на бабусю докірливий погляд із ноткою занепокоєння і витягла фонендоскоп із вух. Відклала вбік апарат для вимірювання тиску, і, взявши коробку з ліками, почала копатися в пошуках необхідного препарату. - Ну от нащо ти туди поїхала, га? – обурено бурчала дівчина, риючись у коробці.

- Ох. Ну як не поїхати, Киро? Хто ж його ще провідає? - зітхнула бабуся і поклала руку на серце. Кіра похмуро глянула на неї і зазначила, що на додаток до ліків, що знижують тиск, треба було б знайти і серцеві краплі. - А він мене впізнав, уявляєш? Не бачив два місяці і впізнав. Усміхнувся одразу, як тільки побачив. – із сумною усмішкою промовила бабуся. Очі її сповнилися сльозами, і Кіра поспішила її втішити:

- Ну, звичайно, впізнав, бабусю. Ти ж усе його дитинство поряд була. - Кіра погладила бабусину долоню і простягла їй пігулку. Наповнила склянку водою, відміряла сорок крапель із темної пляшечки і поставила поряд на стіл. Дочекалася, доки бабуся вип'є всі ліки, і спитала. – Що лікарі кажуть?

- Запалення легенів. Усе ці лікарні прокляті винуваті. Прохідний двір. Ходять усі, чхають там. – обурилася бабуся, насупивши брови. - Начебто з діабетом все на лад пішло. «Позитивні тенденції». - перекривляла бабуся слова лікаря Матвія. – А тепер будь ласка. Все з початку. Потрібно стабілізувати рівень цукру. Ти б бачила, Кирюш, всю ручку йому, усі пальчики покололи, а що там тих пальчиків?

По зморшкуватому обличчі стекла сльоза, але бабуся її не помітила, продовжуючи схлипувати:

- Знущання з дитини.

- Хіба нічого не можна вигадати? Ну, щоб не брати кров так часто? – спохмурніла Кіра

- Лікар сказав, що є якийсь прилад. Без проколу показує. Неінвазивний. Але у них у лікарні такого немає.

- А що, як купити? - Запропонувала дівчина.

- Ой, дитино, він як ціну назвав... Страшно дорого.

Бабуся відвела приречений погляд у вікно, і Кіра важко зітхнула. Дивитись на бабусю було нестерпно.  Жаль і неспокій за неї не давали дихати. І ще чомусь почуття провини. Провини та безпорадності.

– Нічого не чути на цьому твоєму сайті? Ніхто Матвієм не зацікавився? - Зі слабкою надією запитала бабуся, заглядаючи Кірі в обличчя.

– Ні. На жаль ніхто. – Кіра винувато опустила очі. Вона й сама не розуміла, чому її так сильно тяготить почуття провини, адже вона не зобов'язана нікому допомагати, вона нічого не обіцяла, не гарантувала. Вона не Господь Бог. Зробила все, що могла.  І бабуся її не звинувачувала. То була якась її внутрішня боротьба. Її особисті демони. - Я нічого не можу зробити сама, ба. Нічого. - Раптом схлипнула дівчина, знову відчуваючи порожнечу в грудях. Не хотіла хвилювати бабусю ще більше, але чомусь не витримала. Захотілося поділитися хоч із кимось. Егоїстично розділити свій біль, перекласти його на когось. Виплеснути свої переживання, що давлять на серце, хоч трохи. Хоч якісь крихітки.

-Що ти, дитинко? - Бабуся навіть вплеснула руками від обурення, і подалася вперед, хапаючи Кіру за руки. - Та як ти можеш так говорити, люба? Для цього дитбудинку ніхто не зробив більше, ніж ти!

- Та що я зробила, бабусю? Нічого. Взагалі нічого. Сайт створив Андрій. Це його робота. Його.

- Та що за дурниці, Кіро? - Бабуся заговорила голосніше, в голосі з'явилися сталеві нотки, що змусили Кіру підняти від здивування очі і втупитися в бабусю. - А хто наповнив цей сайт? Хто дітей фотографував, хто всі ці анкети створював? А хто шукав спонсорів? Каміллу удочерила чудова пара. І це сталося завдяки тобі! - Бабуся ткнула в Кіру пальцем і серйозно глянула на неї. Здається, бабуся навіть зростом стала вищою, розпрямилася і помолодшала, так сильно її обурили слова онуки, і так сильно вона захотіла спростувати їх.

- Так, але Андрій…

- Люба... Андрій зробив дуже багато. І ми будемо вдячні йому за це нескінченно довго. Але й ти зробила чимало. Припини знецінювати свій внесок. - Вже м'якше сказала бабуся і погладила Кіру по щоці.

- Напевно, ти маєш рацію. – слабко кивнула дівчина. – Але мені здається, що я нічого не можу. Я не маю жодних ідей. У мене немає сил. - Тихо додала дівчина, притулившись до теплої бабусиної руки, відчуваючи, як вона дарує їй таку потрібну, довгоочікувану ніжність.

- Нічого. Вони з'являться. Все налагодиться. - Бабуся підняла внучку за підборіддя і зазирнула у вічі. - Як тільки ти перестанеш хандрити. - Бабуся подивилася на Кіру таким чуйним, уважним поглядом.

- Угу. - промурчала Кіра, слабо посміхнувшись. Визнаючи, що для неї ще не все втрачено. Є місце, де її зрозуміють та підтримають.

- Не хочу лізти до тебе в душу. – продовжила бабуся, підозріло дивлячись на Кіру. – Але я сподіваюся, що цей хлопчик вартий того, щоб по ньому зітхала така дівчина, як ти. - Весь її вигляд ніби казав, що бабуся все бачить і все розуміє. У Кіри очі на лоба полізли. До чого ж, виявляється, бабуся – прониклива жінка.

- Як-кий ще хлопчик, ба? – захвилювалася Кіра, відчуваючи, як спалахують щоки.

- Який-який. Той самий, що позбавив тебе спокою. – посміхнулася бабуся.

Кіра зніяковіло посміхнулася, нервово поправила рукави кофти та встала.

– Так. Я бачу, тобі краще. - Опустила очі, намагаючись приховати своє збентеження, поспішно зібралася і додала. - Я тоді піду. Мені ще до іспитів готуватись.