33

Ані приголомшливий рев мотора, ані шалена, поза межами допустимого, швидкість, не могли задушити почуття, що клубилися в грудях. Ігореві здавалося, що він ув'язує в болоті, його все сильніше затягує в брудну жижу з розчарування і якоїсь по-дитячому дурної образи. Маленькому хлопчику не дали іграшку, яку він так хотів. Який ідіотизм.

Ігор сердився на самого себе, тиснув на газ усе сильніше, сподіваючись, що вітер, що б'є по щоках, виб'є дур з його голови, а звук двигуна, що надривається, оглушить настільки, що він перестане чути безглуздий внутрішній голос, який раз у раз надривався, повторюючи одні й самі слова. «Ти ні на що не здатний і нікому не потрібний». Батькові слова. Які починали дзвеніти в голові, варто було Ігореві лише трохи помилитися.

Якого біса він знову активізувався? Без нього було так добре. Тихо. Спокійно. І ось знову, через кожну секунду, через кожен вдих, репетує йому у вуха, який Ігор ідіот. І було б через що. Адже нічого страшного не сталося. Подумаєш, дівчисько кинула. Та мало дівчат його відшивали. Він ніколи через це не парився. Ні так ні. Відвернувся і забув.

А тут інше. Тут щось більше. У грудях давило, розривало від злості, обурення, незадоволеності та якогось нездорового потягу до дівчини.

Ніколи його так не ламало. Ніколи. Чортовщина якась.

Навіть швидкість не помагала.

Ігор повернув мотоцикл і вирушив до гуртожитку. Транспорт треба було повертати. Час вийшов.

Ігор зупинився біля будівлі гуртожитку та заглушив двигун. Неохоче підвівся з мотоцикла і окинув його прощальним поглядом. Чи буде у нього колись можливість придбати подібну річ? Навряд чи. Він робить щось не те. Весь час збивається зі шляху. Відволікається на непотрібне. Втрачає час на марне.

Батько розлютився б, побачивши сина в такому вигляді - жалюгідного, спантеличеного, з опущеною головою і без віри в себе. Він би зненавидів його за вияв слабкості в таких масштабах.

Та що там, зараз Ігор і сам готовий себе зненавидіти. Хоча б за це глухе почуття всередині, яке хлопець навіть назвати не може. Воно ніби голодний звір гризе зсередини. Вимагає нагодувати, але їжі для нього немає. Ігор намагається його не помічати, заперечує саме його існування, але той стає тільки сильнішим і злішим, пожираючи решту переживань і почуттів. Перетворюючи світ на похмуре, безглузде, порожнє і сіре місце. Він ніби каже йому, ні, буквально кричить: "У світі немає того, чого тобі хочеться".

І ніколи не буде, якщо ти не візьмеш себе до рук. Так і здохнеш нікчемним виродком, який нічого й не досяг у житті…

Ігор дозволяє собі затриматися біля мотоцикла ще на хвилину, востаннє милуючись гладкою поверхнею блискучою сталевого корпусу. Переводить погляд на заднє колесо. Усміхається. Як новеньке.

Ігор піднімається на другий поверх і на сходовому прольоті наштовхується на Пашку, що стоїть обійнявшись з грудастою другокурсницею, і про щось мовить їй у вухо. Ігор хмикає і збирається пройти повз, щоб не відволікати воркуючих голубків, але Пашка бачить друга і тут же відривається від своєї пасії, скомкано прощається, цмокнувши останню в щоку, і поспішає за Ігорем.

- Ну, Ігорьку. - Догнавши друга, і опустивши важку долоню йому на плече, зупиняючи його, починає Пашка. - Ключі. На базу. - Усміхається широкою задоволеною усмішкою.

Ігор шльопає ключі на розчепірену долоню і понуро підтискає губи.

- Дякую. - Вимовляє неохоче і розвертається, щоб пройти до кімнати. Пашка йде за ним.

- Ну нарешті. Я вже скучив за своїм залізним другом. – долинає задоволений голос з-за спини. – Ну ти хоч кайфонув, га?

- Так. – Просто відповідає Ігор, не бажаючи продовжувати діалог.

- Ех, а в мене з нею так нічого й не вийшло. Виходить, даремно все затівав. Її не вламати, повний ігнор. Вона той... непохитна. - Сміється Пашка і плюхається на ліжко. Ігор перевдягається, відвернувшись до шафи, краєм вуха слухаючи монолог друга, відзначаючи, що той не дуже й засмучений нездійсненим планом, коли Пашка додає. - Слухай, а що з її телефоном робити тепер? Може, повернеш їй, га?

– Ні! - різко розвернувшись, несподівано голосно відповідає Ігор. І швидко відвертається, поки друг не помітив, промайнувший на обличчі Ігоря… страх?

– Віддай сам. А краще продай. - Додає вже спокійніше, щосили лаючи себе за швидкоплинний переляк. Боже, тепер він її боїться? Прекрасно.

- Та нафіга мені це треба? Ходити за нею, шукати. Якщо ми вам не підходимо, як то кажуть, ви нам також не потрібні. - З розумним виглядом промовляє друг. - А продавати, тим паче. Мені чужого не треба. - Додає за кілька секунд. - Тоді може, візьмеш собі? У тебе так і немає телефону.

Спина Ігоря напружується. Взяти собі було б, мабуть, правильно: вона розбила його телефон. А потім ще й проколола шину. Забрати собі її річ було б справедливим. Треба було так зробити одразу ж, як тільки він у неї його відібрав. Тоді, мабуть, він би ще зміг. Але зараз… Взяти собі річ, до якої вона торкалася своїми тонкими пальцями, яку підносила до обличчя, з якою напевно спала, та яка тримає всередині її життя і, можливо, досі зберігає її запах…

– Ні. Не хочу. – твердо відповідає Ігор, і взявши до рук папку з курсовою роботою, сідає на ліжко. Настав час зайнятися справою. Він і так надто багато часу витратив на нісенітниці. Захист курсової через тиждень. Потім екзамени і все… Кінець навчання. Свобода. Час приймати рішення та щось робити у своєму житті. Настав час щось вирішувати.