24

- Навіщо ти поцілував мене? - Тихе питання діє ефективніше за удар під дих. Примушує здивовано розширити очі і захлопнути рот на півслові. Здається навіть серце зупиняється. А потім знову мчить галопом, щойно він розуміє, ЩО вона запитала. І де вона тільки знайшла сміливість, чи дурість, спитати про таке?

Про те, що він намагався забути, викреслити з пам'яті, як безглуздий, абсурдний сон.

Він збирався вдавати, що цього не було. Сам себе переконував, що це просто секундне божевілля.

Навіщо вона спитала? Хотіла вибити його з колії? Що ж, у неї вийшло. Він навіть розгубився на кілька секунд.

Але швидко взяв себе до рук. Змусив проковтнути ставше комом у горлі хвилювання, натягнути прокляту усмішку на скам'яніле обличчя і з усією ворожістю, на яку він тільки здатний, вимовити:

- Хотів пізнати смак цукерки в дорогій обгортці. Не хвилюйся, більше не повторитися - мене мало не знудило. - Стискає зуби так, що жовна виступають на щоках. Отрута, що вивергає його рот, його удавана гидливість, так сильно резонує зі сум'яттям, яке панує усередині, що хочеться вдарити себе головою об бетонну стіну. Вломити собі добряче за цю дурну нікому не потрібну брехню.

Дівчина на секунду завмирає. Швидко моргає, вдихає ротом, чи збираючись щось сказати, чи просто набираючи більше повітря. Дивиться в його обличчя блискучими очима.

Роздивляється його, вдивляється у його очі. Шукає істину десь у їхній глибині.

Його дурна, брехлива, просочена отрутою репліка її не зачепила.

Вона не вірить.

Не треба, дівчинко. Краще повір. Так буде найкраще для всіх. Не варто було взагалі ступати на цей небезпечний для них обох шлях. Це все тільки плутає. Страшенно плутає думки і вносить якесь неспокійне сум'яття в його і без того нескладне життя.

Дівчина моргає, так, мабуть, і не знайшовши прихованих шифрів у його очах. Відкриває рота, щоб нарешті щось сказати, але до зали заходить тренер і вона змушена його захлопнути і розірвати їх болісно гострий зоровий контакт.

Здається, йому навіть дихати стало легше, коли дівчина відійшла і перестала, стоячи так близько, безсовісно красти його кисень.

Ігор нарешті розслаблює напружену, наче він проковтнув кілок, спину. Тренер, зайшовши до зали, кидає насторожено-похмурий погляд на Ігоря. Бачить дівчину, що відходить від нього, і на мить напружується. Але простеживши за нею, і вирішивши, що хвилюватися нема про що - його учні не збираються один одного вбивати - починає тренування.

Ігор намагається щосили не дивитись у бік дівчини, переконує себе зосередитися на тренуванні, відсікти все зайве, і нарешті зайнятися тим, що насправді важливо. Але очі його зраджують, постійно повертаються до дівчини, відзначаючи явну сьогоднішню слабкість. Дівча не в собі. З нею щось не те. На лобі піт, очі почервоніли і припухли, віджимається від підлоги всього десяток разів і падає знесилено. Лежить, притулившись щокою до підлоги, поки решта учнів закінчує вправу.

Ігореві хочеться підняти її з підлоги і струсити, сказати, щоб валила додому, поки зовсім не зомліла, припинила себе мучити.

Припинила його відволікати від тренування лише своїм диханням.

Йому хочеться не помічати її присутності так, як він раніше не помічав. Хочеться просто тренуватися, віддавати всі свої сили, почуття та думки тренуванню. І залишатись чистим. Порожнім.

Вона заважає йому. Дуже відволікає. І дико бісить.

Чому вона почала так сильно привертати його увагу? Коли він став її помічати та чому? І як йому тепер позбутися цього?

Коли настає час спарингу, тренер підходить до Ігоря і похмуро дивиться на нього.

- Я сподіваюся, ти не втратив усіх навичок за цей місяць. - Невдоволено бурчить тренер. Він не пробачив йому того інциденту, і, мабуть, не забуде йому його ніколи, але вони, здається, уклали своєрідну угоду.

Вчора Ігор набрався сміливості, чи нахабства, і подався до нього додому. Михайло Андрійович тим часом, стоячи перед двором свого будинку, відкривши капот автомобіля, чистив клеми. Ігор підійшов і поки тренер не оговтався, не послав з ходу його до біса, швидко заговорив:

- Я шкодую про те, що сталося. Я винен. Так. Але виправити вчинене вже не можу. Ніяк. - Ігор дивився прямо і твердо, сам не розуміючи, звідки взялася всередині ця вперта впевненість та рішучість. І тренер, мабудь, оцінив цю його хоробрість, раз завмер, відклав ганчірку і прислухався. – Мені потрібні тренування. Без них я – ніщо. Я – ніхто, і так ніким і залишусь, якщо ви не дасте мені ще одного шансу.

Останні слова далися особливо тяжко. З тієї простої причини, що були правдою, надто особистою і глибокою. Але він мав їх сказати. Він повинен був використовувати всі інструменти, які мав, будь то вмовляння, благання, тиск на жалість або навіть погрози. Він готовий принижуватись, якщо потрібно. Платити за тренування удвічі більше, навіть якщо йому доведеться через це працювати ночами. Він готовий на все.

- Ти припустився непробачної помилки, Ігорю. - Після недовгих роздумів промовив тренер. – Я мав би й зовсім вигнати тебе… Але… ти мені подобаєшся.

"Але ти мені потрібен" - говорили за нього його очі, і Ігор підбадьорився. Михайло Андрійович давно мріяв спробувати себе як особистий тренер дорослого бійця. Він сам у цьому зізнався на одному із тренувань. Він, як і Ігор, потребував перемоги на майбутньому турнірі. Це стало б його особистою перемогою. Він зміг би перейти на новий рівень – взяти одного-двох бійців та тренувати їх окремо, супроводжувати їх у комерційних боях, а не розпорошуватися на незрілу молодь. Він, безперечно, любив своїх учнів і свою роботу, але в той же час був сповнений здорових амбіцій, які вимагали внести у свою справу щось нове, перейти на новий складніший етап. Чи не в цьому полягає радість життя, наповненого розвитком та зростанням?