22

Ігор сидів на єдиній уцілілій лаві старого зруйнованого стадіону і розглядав руїни будівлі, де раніше проводилися збори, підготовка футбольних команд до матчу, і де спав у своїй комірчині сторож-боксер, а іноді й Ігор, коли підміняв його. Від колишнього стадіону не залишилося й сліду. Груда цегли, пожовкла трава, висмикнуті з землі лави, що валялися на місці колишніх трибун уболівальників. Все, що можна було здати на металобрухт, тутешні хлопці вже давно здали. Залишилися лише дошки та цегла.

Здається, після смерті Анатолія Степановича керівництво стадіону не наймало нового сторожа, та й на стадіоні давно ніхто не грав, сенсу не було його фінансувати. А може цього самого керівництва давно тут і не було, і старий сам, з власної ініціативи тут отирався, заодно й сторожив. Хто знає. Він був дивний, цей боксер у відставці.

Ігор не приходив сюди з дня від'їзду до міста. Занадто болючими були, почуття, що народжувалися при думках про старого. А вірніше, про його смерть, можливою причиною якої був Ігор.

Він не прийшов би сюди ще років сто, якби не відчував гострої потреби розібратися в собі. Знайти рішення. Знайти вихід із ситуації.

Йому не було куди піти, ні в кого запитати поради. Не було місця, де він міг би заглушити почуття неповноцінності, власної немочності і безнадійності, що відчайдушно рвалася з грудей.

Старий допомагав йому, давав непрохані поради, які дратували Ігоря, але зрештою завжди йшли на благо.

Тому, Ігор, з дурною надією знайти рішення, сидів уже третю годину на зледенілій лаві і чекав осяяння. Може, старий шепне йому з неба хоч півслова, дасть натяк. Він прийме хай навіть саму безглузду пораду і буде радий. Нехай хоч подасть знак.

Що йому робити та куди йти? Що зробити, щоб перестати відчувати цю колючу нутрощі нікчемність?

Чому все знову полетіло в нікуди?

На роботі відправили у відпустку без оплати - замовлень узимку було мало, і майстер намагався робити все сам, забираючи всю виручку собі.

Від тренувань він усунений.

Приїхав провідати матір: хотів бути корисним хоч у чомусь, вирішив навести лад у дворі. Спилив нависаючі над вікнами будинку гілки старої яблуні, наколов дров, розібрав і викинув мотлох у коморі. Вирішив прибрати боксерський мішок, що висів на дереві у дворі і який від часу і морозу потріскався та готовий був розвалитися від одного удару. Тільки-но відв'язав, як з хати боса і одягнена в один запраний халат на мороз вискочила мати і накинулася на нього з кулаками:

- Не смій його чіпати! Негайно повісь на місце! - кричала мама, хаотично б'ючи його кулаками по грудях і обличчі. Ігор перехопив мамині руки і незрозуміло на неї подивився, бачачи злі сльози в її очах.

- Навіщо, мамо? Кому він потрібний?

- Я сказала, повісь! — верескнула мама і почала люто вириватися з чіпких пальців сина. Декілька хвилин шпинялася, сіпалася, рвалася. Але, втративши сили, затихла. З її очей нескінченним потоком полилися сльози.

Ігор дивився на повні благання очі матері, відчував гарячі сльози, що падали прямо на його руки, і раптом зрозумів: мама досі чекає на батька. Чекає на його повернення. Дбайливо зберігає його речі в шафі. У всьому їхньому будинку, забрудненому до непристойності, єдиним чистим місцем залишався стелаж з медалями та чемпіонськими поясами батька, які він з незрозумілих для Ігоря причин залишив і забув разом зі своєю родиною. Вона чекає на нього вже десять років, незважаючи на його зраду. Незважаючи на те, що він її ніколи не любив. Незважаючи на те, що він так легко їх покинув.

- Він не повернеться. - Тихо прошепотів Ігор, обіймаючи притихлу матір. Заспокійливо погладжуючи її по спині. Мама змерзла на морозі так, що шкіра почала біліти. Ігор хотів взяти її на руки, щоб віднести до будинку, але мати раптом напружилася всім тілом і підняла на нього висохлі вмить очі.

- Що ти сказав? – тихо перепитала мама.

– Я сказав, що він не повернеться. Годі чекати, мамо. Він нас покинув. Давним давно. Ми не були йому потрібні тоді, і не потрібні зараз. Він покинув ТЕБЕ. – твердо промовив Ігор, заглядаючи мамі у вічі. Він хотів достукатися до неї, вона повинна відпустити батька і припинити марне очікування, яке виснажувало її і змушувало повільно спиватися.

– Він мене любив! - Несподівано зло прошипіла мати і подивилася на сина ненависним поглядом. Вона випросталась і хоч і була нижчою за його зріст, дивилася ніби зверху вниз, виблискуючи чорними очима. - Він пішов через тебе. Через те, що ти не зміг перемогти. Не зміг знайти сили підвестися. У тебе був такий учитель, а ти не зміг!

Ігор відсахнувся як від ляпаса і з невірою дивився на матір. А та, востаннє глянувши на сина, зневажливо скривилася і попрямувала до хати.

Ігор стояв, наче облитий лайном з ніг до голови. Він знав, що мати звинувачує його у тому, що батько їх покинув. Але вона ніколи не говорила цього вголос, і несмілива надія на те, що це неправда завжди залишалася в глибині його душі. Завжди, до тепер.

Щойно ця тендітна соломинка надії тріснула і розсипалася, позбавляючи його можливості дихати.

Батько пішов, зруйнувавши життя своїй дружині та синові. Мати ненавидить свого сина.

Що не так із цією родиною?

Чи насправді у всьому таки винен він, Ігор? І це він зруйнував життя своєї мами, та й своє заодно?