13

Кіра дивилася вслід хлопцю, що віддалявся, і знову не могла вдихнути.

Його пряма скам'яніла спина видавала погано стримувану лють. Кіра не в силах контролювати тремтіння обняла себе руками. Панічний страх за своє життя відступив, і його місце зайняло задушливий жаль. Боже, яка вона ідіотка. Через її дурні амбіції, нав'язливі бажання довести свою силу, зачеплену гордість, постраждали невинні. Ігор, що так завзято тренувався останні три місяці. Тренер, який так мріяв про медалі та титули для своїх підопічних.

Що на неї найшло? Господи. Знову стає на старі граблі. Заради чого? Як йому вдалося знову дістати з неї ЦЕ? Як у нього це виходить? Чому вона не може спокійно реагувати на його зневажливі погляди, неповажні слова? Взагалі на нього. 

Що вона хотіла йому довести? Що вона більше не слабачка? Ха. Ну звичайно, не слабачка, тільки помилуйтеся, валялася тут як овоч, не в силах вдихнути, а тепер тремтить як побита дворняга, так що плечі ходять ходуном. Довела. Молодець.

Помститися хотіла? За старі дитячі образи? Та-ак, помстилася. Яка солодка помста…

- Іди додому, Кіро. - Уважно оглянувши дівчину, переконавшись, що вона може рухатися і дихати, каже тренер. – На сьогодні тренування закінчено.

- Я… - кліпає Кіра, повільно випливаючи зі свого царства каяття, і раптом, несподівано для себе вимовляє. - Він не винуватий. Це моя провина. Я його спровокувала.

Тренер незрозуміло хмуриться:

- Яким чином?

– Я перша почала махати кулаками. - Винувато оглядаючись на всі боки, відповідає Кіра і, опустивши плечі, додає. – Ви ж самі бачили…  Загалом, він не винуватий.

- Звісно, ​​винуватий. - Роздратовано пирхає тренер, дивлячись на неї, як на дурну дитину. Розвертається та йде до свого столу, не бажаючи продовжувати діалог. Кіра плететься слідом за ним, не втрачаючи надії бути почутою. Вона має виправити скоєне. Вона не хотіла цього. Так не мало статися.

– Ні. Михайло Андрійович. Це все я... У нього турнір. Ви ж так хотіли...

- Ну якщо це все ти, може мені ТЕБЕ усунути? - Отруйним басом перебиває її нескладний потік тренер, і Кіра захлопує відкритий у подиві рот.

– Ні. - Ледве чутний писк ставить крапку в їхній розмові. От і все. На це вона не піде. Вона не готова пожертвувати своїми тренуваннями заради торжества справедливості. Заради всіх медалей світу. Заради Ігоря. Ні. Ніколи. 

Тренер відвертається і починає скидати інвентар у сумку. Потім повертається до решти дітей, які вже давно забули про тренування і на всі очі спостерігали за тим що відбувалось, плескає в долоні.

- Тренування закінчено. Всі вільні.

Діти здивовано переглядуються між собою. На їхній пам'яті тренування ніколи не закінчувалося на півгодини раніше. Пізніше – так. Але ніколи – раніше. Проте з тренером не посперечаєшся. Хлопчики кланяються тренеру, і один за одним залишають залу.

Кіра знесилено опускається на лаву. Це кінець. Тепер Ігор її ненавидить. Люто. Вона бачила це на його вмить почорнілому обличчі.

 Вона своїми руками викопала собі могилу.

Серце гуркотить і боляче б'ється в ребра, коли вона розуміє, що їй зараз доведеться вийти із зали і натрапити на нещадну пожежу в чорних очах. Знову відчути на собі його сліпу лють. Можливо, цього разу він її справді вб'є. І три роки тренувань не допоможуть протистояти його пекучій, отруйній агресії. Вона знає, пам'ятає, на що він здатний у такому стані. І те, що тоді він її пожалів і не жбурнув з другого поверху, не розкришив її черепа об бетонну стіну, не означає, що він пощадить її тепер.

Що вона наробила? Боже.

«Давай, Кіро, вперед. Пожинай плоди. Зазирни в обличчя дияволові. Дороги назад немає».

Кіра рахує до десяти, намагаючись заспокоїти часте дихання. Тре холодні руки одну об одну, облизує пересохлі губи.

Момент істини не відстрочити. Їй у будь-якому випадку доведеться зіткнутися з безумством його гніву.

Кіра, як паралітик, ламаними рухами піднімається і йде до виходу, ступаючи по підлозі, наче по розпеченим вугіллям. Зупиняється перед зачиненими дверима. Дозволяє собі на мить прикрити очі.

Час ікс не відстрочити. За дверима на неї чекає її пекло. Її смерть. Її Аїд з вугільно-чорними очима.

Вдихнувши більше повітря, Кіра штовхає двері і робить невпевнений крок уперед, у своє особисте чистилище.