5

Ігор ледь не танцював на місці від збудження. Того й диви, заплескає в долоні, немов дитина, яку нарешті вибрали на головну роль у шкільній виставі. Нарешті розглянули, дали шанс проявити себе. Сьогодні Ігореві було дозволено самостійно провести діагностику двигуна. І виконати невеличкий ремонт.

Руки свербіли якнайшвидше приступити до роботи. Перед ним стояв відчинений капот старенького ВМW, і немов скриня зі скарбами, манив Ігоря до себе. Нарешті йому довірили щось по-справжньому важливе. Через чотири місяці стажування майстер нарешті вирішив, що Ігор здатний зробити щось самостійно. Своїми руками.

Як це круто. Як довго Ігор цього чекав. Недаремно він ночами просиджував за книгами, вивчаючи теорію, недаремно копався на автозвалці, знаходячи старі двигуни, розбираючи і збираючи їх наново, вивчаючи їхній пристрій. Не дарма чотири місяці працював майже безплатно, спостерігаючи за роботою майстра, переймаючи його досвід, навчаючись. Нарешті всі його зусилля дали свої плоди.

Дивно, як обрана пальцем у небо спеціальність виявилася такою правильною, такою підходящою. Наче хтось направив невидимою рукою, і в його такому неправильному світі з'явилося щось достойне, варте уваги, викликаюче непідробний інтерес.

Те, що було вибрано для галочки, раптом захопило. Він відчував себе чортовим чарівником, змушуючи працювати зламані механізми, знаходячи несправності там, де їх бути не повинно, розбираючи на дрібні частини, а потім з'єднуючи в єдине ціле розрізнені деталі. Хто б міг подумати, що Ігор буде із задоволенням тримати гайковий ключ руками, звичними лише до грубої сили, годинами копирсаючись у двигунах, не боячись вимазатись у мастилі та маслі. Хто б міг подумати, що він може відчувати справжній кайф, дивлячись на те, як результат твоєї праці їздить, працює, пурхає.

Робота зайняла не більше години та задоволений результатом господар машини, заплативши Ігореві за послуги, додав ще й чайові. Тож, вирушаючи додому, Ігор уперше за довгий час відчував щось схоже на… щастя? Десь глибоко всередині зароджувалась надія на світле майбутнє. Тепер він має роботу. Якщо так піде й надалі, то будуть непогані гроші.

Ігор заходився роздумувати та планувати, як він витрачатиме зароблене. Спочатку придбає телефон, а старий віддасть матері. Віддасть і приклеїть його до її руки суперклеєм, щоб не втратила і не продала. Думки про матір змусили серце болісно стиснутися. Але Ігор погнав їх геть. Нічого сьогодні не змусить його сумувати. 

Життя налагоджується. Він має житло. Має роботу. А найголовніше – в нього є тренер. Справжній. Гідний. По-справжньому крутий чоловік. На таких людей дивляться, шанобливо витріщивши очі. Таких поважають. У таких хочеться вчитися. 

Авжеж, Ігореві хотілося б займатися індивідуально, але поки немає такої можливості, він братиме те, що дано. Максимум із того, що дано. До того ж, тренер і так приділив йому чимало часу - більше, ніж іншим. Очевидно, у нього свої мотиви, свої амбіції – йому потрібен боєць на турнір, а в секції, схоже, підходящих не було. З тих, що Ігор встиг помітити, були лише два кволі п'ятнадцятирічні пацана, різновікові дітки від шести до дванадцяти років.

Так, а ще дівчисько. Дівчина. Так, ця дівчина. Ігор знав її колись. Як її звуть? Він невиразно пам'ятав їхні розмови, її нав'язливий супровід і набридливий дзвінкий голос. Дивно, що він не міг згадати її імені. Але він добре пам'ятав її очі. Величезні такі очі і вселенський страх, що відбивався в сіро-зеленій глибині її райдужок. Страх, що оселився в ній одного разу і, здається, залишився там назавжди.

Він ясно пам'ятав те п'янке відчуття її тонкої шиї в його руках - тонкої як тростинка, натисни трохи сильніше і зламається. Пам'ятав відчуття влади і контролю, що сп'яняли розум. Того, що йому так не вистачало у звичайному житті. Те, чого він так відчайдушно потребував. Він нічого не міг змінити у своєму убогому існуванні, нічого не міг виправити, нічого не контролював. Зовсім не керував своїм життям. Зате він міг керувати дівчиськом. Її страхом.

Вона була в нього на поводку, а він міг потягти сильніше, і її очі наповнювалися жахом, відпускав - і в них з'являлася надія на порятунок. Абсолютна влада та жодного опору.

Вона була слабкою. Завжди, за винятком того єдиного випадку, коли наважилася погано сказати про його матір.

 Він пам'ятав, як її слова бульдозером врізалися в його барабанні перетинки, повільно сплющили мозок, відключили здоровий глузд. Він не вірив, що хтось може бути настільки відчайдушно сміливим, щоб сказати, а потім і ще раз послужливо повторити ці слова людині з кувалдою в руках. Він би оцінив її сміливість, кажи вона ці слова про когось іншого.

Він пам'ятав, як лють затьмарила свідомість, поглинула розум, залишивши бажання вбивати, руйнувати, робити боляче. Він жадав її болю. Її страху. Сліз. І отримавши, раптом відчув себе живим. Здібним щось міняти, чимось керувати, судити та ухвалювати вирок. Відчув себе хоч трохи значущим. Він пив її страх, наче найсолодший напій. Немов еліксир, що раз у раз  повертав його до життя.

Вона була слабкою, а він ненавидів слабкість у будь-яких її проявах. Та він і сам був слабаком. Оскільки відчуття сили, переваги та влади, відчував лише поруч із нею – беззахисною, кволою пташкою. Якою ж він був нікчемою, коли тільки на тлі цієї соплячки, почував себе володарем. Яким же він був лайном.

Погані спогади. Непотрібні. Настрій все-таки впав нижче плінтуса. Прокляття.

Ігор стиснув у кишені акуратно складену купюру та відчув, як вона гріє йому руку. Все налагодиться. У нього все вийде. Жодне минуле не змусить його засумніватися у вірності його шляху, не змусить зневажати себе. Він усе зробить правильно. Більше він не оступиться, не розпорошуватиме свою увагу на непотрібні речі. Робота та тренування. Важливо лише це. Більше йому нічого не потрібно.