3

Кіра храбрилася. Трималася. І збоку, напевно, виглядала досить незворушною. Але лише відійшовши на пристойну від спорткомплексу відстань, змогла нарешті полегшено видихнути. Тільки зараз зрозуміла, як сильно стискали груди лещата напруги і безконтрольного страху.

Господи, та що це таке? Чому вона досі так реагує? Минуло стільки років. І Кіра вже не та слабка боягузлива "Пташка", що була раніше. Тепер вона може за себе постояти. Може дати відсіч.

Об'єктивно їй нічого не загрожує, тим більше на тренуваннях, де повно народу. Чому ж тіло так реагує? Мабуть мозок побудував такий міцний нейронний зв'язок під назвою "Ігор дорівнює небезпека", що зламати його тепер вона не в силах ні зусиллям волі, ні самонавіюванням. Емоційна пам'ять – найсильніша. Яскрава, наче фотоспалах. Скільки ж негативних переживань він змусив її винести, що навіть через три роки її мозок як божевільний сигналізує про те, щоб вона трималася від нього подалі?

Кіра розуміла, що її страх це ілюзія. Він нічим не обґрунтований. Ігор сьогодні поводився так, ніби йому немає до неї діла. І, здається, по-справжньому був здивований, побачивши її. Нерозумно припускати, ніби він її переслідує. Безглуздо і зарозуміло. Напевно, це просто збіг, що вони опинилися одночасно в одному місці. Дурне глузування долі…

Ні, їй не слід боятися. Він – не загроза для неї. Кіра тепер сильна та може постояти за себе. Вона нікому не дасть себе образити.

Всю дорогу додому Кіра топила себе в цих афірмаціях, але тривога все одно не відпускала, не дозволяла повністю розслабитись. Нарешті прийшовши додому, роздяглася, повечеряла. За кілька днів семінар, їй потрібно готувати доповідь з Фізіології ЦНС. 

Кіра відкрила підручник і заглибилася у читання, роблячи необхідні позначки олівцем на полях. Кіра чесно щосили намагалася зосередитися, але думки раз у раз вислизали. Знову і знову повертали її до тренувального залу, знову і знову відтворюючи у пам'яті образ Ігоря.

Та щоб йому було пусто! Кіра різко захлопнула книгу і роздратовано шпурнула її на стіл. Якого біса вона взагалі про нього думає? Чому боїться? Кіра походила по кімнаті, намагаючись вгамувати роздратування і хвилювання, що свербіло під шкірою.

Присіла на ліжко і заплющила очі, наказуючи собі розслабитися. Обійняла себе руками. Це не Кіра боїться, це боїться дівчинка-підліток, слабка та безвольна. Нездатна протистояти злобному монстру.

- Не бійся. Перестань боятися, тепер я не дам тебе образити. - сказала вголос і ясно уявила собі, як обіймає худе заплакане дівчисько.

А слідом само собою випливло з пам'яті інше обличчя. З очима, повними ненависті та зневаги. І це обличчя оживило разом всі ті почуття, що колись жили всередині, і, здавалося, були забуті. Але ні, вони лише були засунуті в дальній кут пам'яті і просто чекали свого часу. Кіра зіщулилася. Відчула, як під віками защипало. Жалість до себе, сором, жаль, злість – гірким коктейлем заповнили грудну клітку. Їй нема чого шкодувати себе. І не треба робити з нього монстра. Він не завжди був таким, не завжди кривдив її. Було й гарне.

Був просто сусідський хлопчик, з яким Кіра іноді грала вечорами. Дивний, мовчазний, серйозний. І тому такий загадковий та цікавий, що Кіра просто не могла не звернути на нього уваги. Їй так хотілося дізнатися його ближче, розгадати його таємниці, зрозуміти, що коїлось в його душі...

У дитинстві Кіра щоліта їздила до бабусі в селище і гостювала там усі канікули. Ігор жив із батьками по сусідству. Кіра ніколи не бачила його гуляючим або граючим із друзями. Він був завжди один чи з батьком.

Вона не пам'ятала, як і коли вони познайомилися, пам'ятала тільки, як вони щовечора сідали біля паркану, він – зі свого боку двору, вона – зі свого, і розповідали різні історії. Кіра – кумедні, Ігор – страшні.

Пам'ятала, як одного разу ходили до лісу, та Ігор навчав її боксувати дерево.

Пам'ятала, як, граючи з ним у наздоганяння, завжди незмінно програвала.

Пам'ятала, як читала йому її улюблену книжку "Пурпурові вітрила", а Ігор плювався і кривлявся у відповідь, заявляючи, що це найгидкіша дівчача каламуть, яку йому колись доводилося чути.

Вона пам'ятала, як одного разу спитала його, про що він мріє, а він після довгого мовчання відповів, що мріє стати чемпіоном, як батько. А Кіра у відповідь зізналася, що мріє стати пташкою.

Ігор тоді тільки пирхнув і назвав її мрію безглуздою. Сказав, що мрія має бути реальною. А коли зачеплена його реплікою Кіра запитала, чи впевнений він, що його мрія реальна, образився і два тижні не розмовляв із нею.

Вона пам'ятала, як зник його батько й Ігор став з'являтися біля їхнього паркану все рідше. Він більше не гуляв, не грав з нею в хованки, не бігав наввипередки. Вони спілкувалися лише зрідка. Іноді він дозволяв супроводжувати себе до місця якоїсь чергової роботи, іноді дозволяв подивитися, як він тренується на стадіоні.

Так проходило кожне літо. Вони дорослішали. Змінювалися. І коли, якось приїхавши до бабусі в черговий раз, Кіра зазирнула через паркан, побачила вже зовсім іншого хлопчика. Високого, міцного. І ще більш мовчазнішого. Кіра зрозуміла, що дивиться на нього тепер іншими очима. Очима дівчинки-підлітка, що мріє про великі і світлі почуття.

Їй було майже чотирнадцять, Ігореві п'ятнадцять. Дитячим іграм більше не було місця.

Він їй подобався. Подобався своєю несхожістю на інших, мовчазністю, цілеспрямованістю, глибиною. Він здавався таким дорослим... Таким особливим...