Один учений був, колега Галілея,
Що того ж висновку дійшов у той же час.
Він знав, що крутится земля, та за ідею
На смерть іти однак не поспішав.
Його талант, усі його роботи
Пропали без сліда у небутті.
Іʼмя його лишилося забутим,
Зате життя було спокійним…та нудним.
І в смерті час йому явився Геній.
Плекав образу дух за згублений талант
І в очі зазираючи нікчемі
Старого він суворо запитав:
«Усі твої трактати курам на сміх!
Ти ж знаєш, що ніхто їх не читав.
Навіщо ж зрадив власним ідеалам,
Талант і гострий розум змарнував?»
Учений же вказав кудись рукою:
На площі серед натовпу містян
Кати-ченці багаття розкладали,
Готуючи «відьомський» балаган.
«Яскраво сяють шпилі понад містом…
Боюся я того, що бачу там!
Бо схоже місце Боже на вʼязницю,
А кліткою для розуму став храм.
Прости, що я не був таким рішучим,
Забракло сили стати й до кінця
За істину стояти. Попелище
Мені являлось в найстрашніших снах...»
Зітхнув невтішно чистий дух пізнання —
Картину цю він бачив вже не раз:
Де знищує релігія науку
Прогрес програє битву повсякчас.
Де світло істини затьмарене назавжди
Туманом фанатизму і страхів,
Де фарисеї знищують сміливців,
Не вийде з мороку народ, що їм служив.
І смерть Коперніка, й трагічну долю Бруно
Нащадки хай вивчають як урок,
Яку страшну ціну сплатили люди,
Що з темряви тягнулись до зірок.
Березень, 2013
Відредаговано: 16.08.2025