Війна

Ранок зустрів мене дзвінком. Темно, телефон світиться, на екрані ім’я: Крістіна Льоша. Це жінка того самого Льоші.

— Алло?

— Паша, ВІЙНА!

— Угу, — буркнув я, наполовину ще сплячий.

— Росія напала, ракети, Каховка!

І тут я почув вибух. Справжній, за вікном. Земля здригнулася. Повітряна тривога завила так, що у вухах дзвеніло. Я відкрив вікно і вдихнув повітря нового життя. Пахло порохом і холодною іронією: світ, який я так ненавидів, зламався. А разом із ним зламався і я.

Удар. Шок. Це не той страх, який ти відчуваєш, коли падаєш із дерева чи боїшся, що зараз старшокласник наб’є тобі пику. Це зовсім інше. Це той холодний, паралізуючий жах, коли ти — маленька миша в акваріумі, а удав уже витріщається на тебе. Або заєць, який раптом побачив фари вантажівки. Стою на балконі в самих трусах, трясуся і дивлюся, як чорні стовпи диму тягнуться в небо над багатоповерхівками.

Тремтячими руками розблоковую телефон. Телеграм. Новини. Треба читати новини. Бо ні, цього не може бути. Це ж маячня! В голові одна думка: “Це фейк. Пранк. Ну, зараз хтось вилізе зі схованки з криками: ‘Камера, знімаємо!’”.

Але ні, блін, це не фейк. Стрічка новин вибухає відео і постами. Колони русаків. Колони довжиною з екватор. Танки, бронетехніка, кати, які йдуть з усіх боків: із Криму, з Білорусі, з Харкова. Вони сунуть, як таракани, всюди.

Десь їм дають бій. Десь вони штовхаються, як бухі туристи в “Ашані”. А десь узагалі, кляті, марширують, ніби це парад перемоги. Але найжахливіше — відео, де люди зупиняють танки своїми тілами. Уявляєш? Стають перед ними, руками махають: “Стояти, падло!” І є ті, хто вітає їх, махаючи руками, наче вони якимсь зіркам естради.

Махають їм, бляха. Цим підорам із залізяччям. І ти думаєш: “Все, ми точно в жопі. І це не просто фігура мови”.

Я не пам’ятаю, скільки часу сидів у цьому стані. Здається, цілі вічності. Витріщився в телефон, ковтав новини одну за одною. Усе летіло, як кулі: під Києвом йдуть бої, колони розбивають, уже є перші полонені. Шум, хаос, повідомлення сиплються безупинно. А про Херсон — тиша. Лише деякі пабліки давали хоч якусь корисну інформацію. Решта мовчала, ніби нас уже немає на карті.

Перший страх пройшов. Знаєш, той, коли в голові тільки “О, Боже, ми всі помремо!”. Натомість прийшло щось інше — пустота. Тому я вирішив вийти на вулицю. Хоча б подихати цим “ароматом змін”, якого ніхто не замовляв.

І що я побачив? Гнітючу картину. Люди металися, як злякані мурахи, від аптеки до магазину, від магазину до лотка з овочами. Черги були такі довгі, що здавалося, стоять за перепустками на пором до іншого життя. Хтось набивав сумки продуктами, хтось шукав батарейки чи ліки, а я… я теж пішов до магазину. Бо ж, ну, всі йдуть, треба і мені.

Відстоявши довжелезну чергу в АТБ, я купив… знаєш, що? Не продукти. Не сіль, ні гречку. Ні навіть туалетний папір, за який люди мало не билися. Я купив пляшку коньяку. Просто пляшку коньяку. Без хліба, без закуски.

Прийшов додому, поставив ту пляшку на стіл, увімкнув телевізор і дістав чарку. Новини перемотували мої думки, як зламаний магнітофон: “Бої там, колони тут, танки їдуть, сирени виють”. Я налив першу чарку, випив. Налив другу.

І почав заганятися. Знаєш, як це буває, коли п’єш не для настрою, а щоб впасти глибше. Коньяк ішов, як вода, а всередині тягнувся холодний вітер. І в голові тільки одне: “Все. Почалося. І нічого вже не буде, як раніше”.

Чорнобаївка палала так, що дим здавалося досягне самого неба. Черги на заправках виверталися з територій, як змії, що заплутались у вузли. Під Копанями та Іваново йшли бої. Там уже вирішували, хто буде господарем цього шматка землі, а я… сидів вдома, обіймаючи пляшку коньяку, і думав: “Може, це й остання ніч?”

Добряче напившись, я вирішив написати друзям. Хто залишився в Херсоні, хто на його околицях — всі були в шоці. У когось почалася істерика, хтось залишався на диво спокійним. Але одне було очевидним: життя, яке ми знали до цього ранку, вже ніколи не повернеться.

Жив я тоді один. Дев’ятий поверх. Порожня квартира, яка ще вчора здавалася затишною. А сьогодні це вже не дім — просто коробка з бетону. Тому я на п’яну голову вирішив: час зібрати своїх. Написав товаришу Сергію. Ми працювали разом раніше, і я запропонував йому йти до мене на Корабел. “Збирай усе їстівне, що є, і вирушай сюди”, — сказав я.

Сергій сперечатися не став. Ну, який сенс? Він пішов пішки через залізничний міст, і ось що потім розповів:

— Іду з рюкзаком, зайшов на міст. Дивлюся, з того боку щось рухається по узбіччю. І тут вибігає якийсь тип у балаклаві, із ножем у руці. Я зупинився, як укопаний. Стою і думаю: “Ну все, приїхали, заріжуть мене тут, і все”. Але ні, тип пробіг повз, навіть не глянув на мене.

Я, звісно, стою весь у холодному поту, думаю, вже дихати перестав. І тут знову дивлюся — з тієї ж сторони ще троє біжать. Двоє пробігли далі, а один зупинився переді мною.

— Шо тут робиш, блядь?! — гаркнув він.

— На острів додому йду, — кажу я.

— Єб*нутий, блядь? Шо в рюкзаку?

— Їжа, речі, — відповідаю, вже відчуваючи, як серце лупить десь у горлі.

Чоловік зняв із мене наплічник, перевірив, що там, і, повертаючи, сказав:

— Ти бля сюди більше не суйся. Бачив хуя, шо пробіг? Він метки ставив. Будеш тут шастати — п*зда тобі. Але зараз нам не до тебе. Так що провалюй.

Сергій вернувся до мене весь білий, як крейда. Ще кілька хвилин сидів на кухні, мовчки дивився в

Перше, шо ми зробили, – це обдивилися всю квартиру в пошуках їстівного. Ситуація, скажемо так, “на любителя”: пару консерв, трохи крупи, якісь печеньки й пачка макаронів. Підбили підсумки по грошам – ну, жити можна, але без фанатизму. Вирішили піти у Велмарт на закупи, бо вдома довго на печеньках не витягнеш.